Original subtitles

Привіт.

Мені 19 і я навчаюся на журналіста.

Зараз я вип’ю кави і займуся Еверестом.

Це, до речі, мій пес — найкращий друг дитинства.

І поїду на пари.

На моєму потоці 35 дівчат.

Це, звичайно, прикольно.

Але, як і вони, так і я

можемо ніколи не стати тими, на кого ми вчимось.

Тому що в моїй країні йде війна.

Ось чому на пари я сьогодні не піду.

Наше цивільне майбутнє під питанням.

Тому «Журналіст» — це тепер мій позивний.

І я рекрут в третій окремій штурмовій бригаді.

Це місце, де стають легендами.

І можливо одного дня я також стану однією з них.

Але сьогодні в мене інша роль.

Я буду брати інтерв’ю у справжніх бойових легенд.

Покажу вам, що супергерої — це звичайні люди.

Такі ж, як ті, хто зараз можуть дивитися цей фільм.

Першим, про кого я вам розповім,

буде боєць із позивним «Тоха».

Війна застала його на піку спортивної кар’єри.

У боях на «Mahatchi» він виступав під псевдонімом «Берсерк».

Ну, простими словами — лютий воїн.

Він хотів залишити цей позивний на війні,

але подумав: «Який же я Лютий?».

Ну і через скромність Антон став просто Тохою.

До повномасштабки був якось задіяний в армії?

Не був задіяний,

лише був досвід срочної служби в 2008 році,

тому це ніяк не можна назвати «задіяним в армії».

Відслужив і пішов далі займатися своїми справами?

Так, ну і це ж були часи, коли

армія розкрадалась, знищувалась як така.

Тому так, мені прям дуже не сподобалось,

і я пішов іншим шляхом, пішов шляхом спорту.

Тому задіяним не був.

Яким спортом займався?

Загалом, базовий мій спорт — це змішані єдиноборства,

але паралельно займався і бразильським джиу-джицу,

тайським боксом, боксом,

тому що основна була ціль навіть не якісь там титули, а розвиток.

Чудовий початок для того, щоб піти у бойовий досвід.

Розкажи про нього, будь ласка.

Ну, загалом це було максимально круто,

тому що подібних відчуттів я ніколи не відчував,

тому що війна — це така річ,

яку неможливо, там, побачити по відео чи по фото.

Неможливо навіть зрозуміти, коли

ти приїжджаєш десь в зону бойових дій,

її можливо тільки відчути.

На курортах.

З артою надурили.

Арти не було взагалі.

Все взривається, горить,

і ти на межі життя і смерті,

і це як би незабутні емоції.

Тому перший був досвід, дійсно незабутній:

я ще з двома товаришами приїхали в Київ,

це був кінець лютого.

Ми поїхали на перші свої бойові.

І це все було дуже епічно,

тому що я собі уявляв: «От, приїду зараз на війну,

там у нас будуть якась техніка, танки, там все, фух-фух, зброя.

Все, ми вибігаємо, шикуємось. Я думаю, ну, зараз під’їдуть там,

якийсь бронетранспортер чи ще якась техніка.

HUMWEi.

А під’їжджає цей жовтий «Богдан» з написами «Азов».

Я такий, ну, стою, чекаю.

Ну, думаю: це може просто якась там маршрутка чи що.

Дивлюсь — всі починають грузиться,

і я розумію, що це наш бойовий транспорт.

-В автобус! -В автобус.

Не збиваємось до купи.

Розподіляємось.

-Тільки не вставай, лишнє світло. -Я пам’ятаю.

От продовжили рух, ти відчував що це твоя місія,

що маєш жити для чогось?

Я відчув це, коли…

Коли ми поїхали…

Дві чи три доби,

кожної хвилини прилітав снаряд.

Потім пішла піхота, ми вели стрілковий бій.

І це мій перший бойовий досвід, коли нас просто вибивали артой

24 години на добу.

І заходила піхота, і ось на відстані десь 100 метрів

ми побачили ворога і відкрили по ньому вогонь.

Дивись уважно, будуть спускатись до тебе з бугра.

Справа?

Зліва!

Все, пішли, пішли!

Давай-давай!

І це, по факту, й була битва за Київ,

тому що через 15 кілометрів з того місця

була вже Оболонь.

Ти мобілізований чи добровільний солдат в армії?

Ні, я доброволець і я цим дуже пишаюсь,

тому що добровольці — це взагалі унікальне явище,

і воно як раз характерне саме для нас, для України.

І доброволець — це саме той, хто йде, віддає все найдорожче,

а в замін не вимагає нічого.

Розкажи про наш мілітарі двіж.

Ну, наш мілітарі двіж — він максимально крутий,

і аналогій йому в світі немає.

Сьогодні перший відкритий турнір полку ССО «Азов» з боксу.

Цей бокс відрізняється від звичайного боксу,

тому що тут боксують виключно бійці нашого полку.

А також формат такого, що вони боксують в берцях і камуфляжних штанах.

Ну а в принципі, по правилам все залишається незмінним.

Поранення, можливо, в тебе були якісь?

Так, в мене було кульове поранення в ногу і в руку.

В ногу, в принципі, все обійшлось,

куля пройшла наскрізь, не задівши артерію, кістку.

Братику, що там?

Все заїбись?

Все, брате, на евакуацію.

Куля так, вийшла на виліт, тому все ок.

А з рукою, ну, набагато все складніше,

тому що куля потрапила в руку, дуже розробила кістку,

розірвала нерви, і вийшла також навиліт.

І повстали машини з попелу ядерного вогню.

Ти пропонував лікарям якусь альтернативу цьому імпланту?

Так, я пропонував, що якщо є можливість

мені замість руки туди вшити якусь пушку чи гранатомет,

я готовий віддати руку на відсічення, щоб мені поставили туди зброю,

для того щоб ефективніше

і в більшій кількості вбивати ворога.

Ну але, на жаль, вони сказали що

таку вони не можуть надати мені послугу,

тому рука в мене збереглась.

Братерство в армії — це правда? Як це відбуваєтсья?

Я не можу сказати за якісь інші підрозділи,

але в нашому підрозділі це одне із ключових стержнів,

на яких тримається наш підрозділ.

Побратим — це не кровний брат.

І часто навіть буває так, що

як раз побратим набагато ближче тобі,

ніж навіть твій кровний брат або якийсь родич,

тому що він знає тебе таким, яким не знає тебе ніхто.

Він знає про тебе те, про що не знає ніхто,

навіть твоя сім’я, твоя мама, тато, дружина,

тому що війна — її можна тільки відчути,

і як раз саме той, хто біля тебе в цей момент — він розуміє тебе повністю.

Все народ! Знімаємось!

-Друже, нам час. -Приємно було почути тебе.

Я бачу, підтримка з тилу відчувається.

Ну ось, як раз все вантажимо.

Вчора наша бригада отримала нове бойове розпорядження.

І ми їдемо «дамбити бамбас».

Ну якщо серйозно, то почуття в мене змішані.

Тому що я перший раз їду на війну.

Але з такими побратимами я почуваю себе досить впевнено.

Ви просто подивіться на цих хлопців.

Ну хіба можна чогось боятися, коли вони проуч?

Далі ми мали забрати нашого бійця з позивним «Схід».

І вирішили, що трохи попозувати в центрі Києва нам не завадить.

Привіт друже, слухаю.

Так, бачу вас. Плюс.

Тоха, всім групам.

Через 500 метрів зупинка одна хвилина.

Забрати бійця, зупинка одна хвилина

Як мене почули?

Командир сказав у нас є десять хвилин.

Тому я вирішив спіймати момент і взяти інтерв’ю у когось іще.

І тут я побачив Хату.

Моя рука сама потягнулася за моїм робочим блокнотом,

а в голові вже була ціла купа запитань,

які я хотів йому поставити.

Побратими кажуть: Хата — це душа компанії,

і дуже хороша та розумна людина.

А я дивися на Хату і говорив собі:

«Хата хороший, він тебе не з’їсть, він не злий.

Він просто виглядай має такий — грізний».

О Боже, там ще й Док.

Ну, про Дока я розкажу вам трохи пізніше.

Все, мости спалено.

Вітаю, друже.

Мій позивний «Журналіст», я знімаю тут фільм.

Всіх задовбую своїми запитаннями.

Можна я і тебе задовбу, поки є час, щоб не гаяти його?

-Так це ти Журналіст? -Так

Я чув про тебе.

-Давай -Дякую.

Почнемо з того, що мене звати Артем, мій позивний «Хата».

Наразі я прохожу службу

в третій окремій штурмовій бригаді, в першому штурмовому батальйоні,

на посаді командира роти.

Звання моє молодший лейтенант,

але взагалі мій військовий шлях почався ще з 2014 року.

Полк «Азов»?

Спочатку я був у правому секторі,

недовго, буквально місяць.

Брав участь у бойових діях.

Потім в мене була невеличка перерва, десь приблизно чотири місяці

І на початку 2015 року я приєднався до полку «Азов»

і проходив там службу та брав участь у бойових діях до 2020 року.

Розкажи про Київську кампанію.

Ну, перше що я для себе зрозумів, що це взагалі інша війна,

тому що в антитерористичній операції не було, скажімо,

такої кількості різноманітної техніки, яка була в Києві.

Кількості авіації, кількості гелікоптерів.

Якщо сказати такими словами, я трошки офігів.

Ми вже маємо завдання переїжджати на інше місце.

Буде, блядь, війна.

Так вона вже йде.

-Так? -Та наче так.

А я думав ми на майовку зібрались.

Про твою фізичну форму на війні.

Як ти відповідаєш, реагуєш на тупі запитання?

Про мою фізичну форму? Ну…

Скажімо так, я виконую ті завдання, які…

скажімо так, не потребують хорошої фізичної форми.

Мене в підрозділі цінують

і я стою на своїй посаді не за те як я фізично підготований,

а за те як я вмію мислити.

Куди, стій. Тут міна, стій.

З Полтавки туди, да?

І залишаю вам рацію, комунікація з ним.

Обережно. На підлогу.

Чув, що у тебе на східному напрямку був мотоцикл.

Так, був.

-Катався на ньому? -Катався.

Дивись-дивись!

Давай поговоримо про Херсон, про Херсонську кампанію.

Херсонська компанія…

Ну, ми тоді були як раз в Рівному на полігоні.

Ми були до цього в Силах Спеціальних Операцій.

І нам прийшов наказ формувати бригаду.

Ось, ми мали рухатися в третьому ешелоні,

тобто одна бригада прориває лінію фронта,

друга піджимає і ми через їхні порядки мали заходити і по тилами

проходити і відсікати ворожі групи, що відходять.

У нас була одна батальйонно-тактична група,

тобто наш перший штурмовий батальйон,

до якого передані танки, міномети, артилерія,

та інші підрозділи.

Це мало бути так.

Але, як ми дійшли до точки накопичення —

нам сказали, що шість годин тому противник почав відходити.

Ось, і ми почали їх, скажімо так, наздоганяти.

Я на перестрілку їхав,

а вони звалили.

Ненавиджу їх.

-То може ви ще наздоженете? -Мені вже нецікаво!

Я їхав на перестрілку з нормальними пацанами.

Пострілятись з нормальними пацанами.

Який важний ходить.

Тут відеозйомка заборонена.

Камеру виключай.

Хато, ну ти гарний.

Я лев!

-Чіна. -Чіна!

Хата, як не боятися? Розкажи про мотивацію.

Ну дивись, взагалі не боїться на війні тільки дурень.

Якщо ти не боїшся, то скоріш за все ти помреш.

Тому що якщо людина не боїться,

у неї немає інстинкту самозбереження.

Ти знаєш, не боятися — це вміти опанувати свій страх,

тому що будь-яка людина може зловити ступор

і вивести її з нього дуже важко.

Страх треба опановувати,

якщо ти його опануєш — то все буде дуже добре.

Взагалі от страшно завжди на початку бою

і в кінці.

Коли ти перейшов ось цей момент, скажімо так,

то тобі буде набагато легше.

Про філософію на війні.

Що вона для тебе значить?

Моя філософія на війні?

Ти знаєш, найголовніше в моїй філософії —

це, мабуть, відношення до людей і бойова підготовка.

Тому що якщо її не буде, то і не буде ніякого толку,

тому що є багато підрозділів.

Може бути, наприклад, ціла бригада,

яка буде мати багато техніки, багато всього,

але вони не будуть мати ні підготовки, ні бойового досвіду.

Тому один штурмовий батальйон, як наш наприклад,

буде вартий більшого ніж ціла бригада.

Що б ти хотів сказати цивільним?

Цивільним людям я б хотів сказати так:

хто не може воювати — допомагайте, донатьте,

не знаю, навіть робіть якісь дрібниці,

не кажіть що ви «втомились від війни», як кажуть, так?

Тому що, ну…

Тут все спокійно. Ти ходиш на роботу,

ти прокинувся вранці, сходив у душ, випив кави,

поцілував свою дружину, якщо вона є, або дітей, так?

Тут взагалі не можна втомитися від війни.

А хлопці, які кожен день

виборюють наше право на незалежність,

то їм насправді важко, а не людям.

Так. Тим, хто не може воювати, я хочу сказати аби вони допомагали,

а іншим дорослим чоловікам,

які вважають себе чоловіками,

а не просто громадянами своєї країни,

я хочу порекомендувати тренуватися, йти далі в армію, йти у військо,

тому що ця війна, я впевнений, буде

до тих пір поки не домовляться,

або коли закінчимось ми чи закінчаться вони.

От це буде так в моєму розумінні.

Треба цю столітню або навіть двухсотлітню війну,

тому що ми постійно з ними воюємо, постійно,

вже треба мабуть закінчувати, щоб наші діти, могли спокійно…

Далі діти, діти наших дітей могли спокійно далі жити і будувати цю країну.

Ось так можна сказати.

Дякую.

-Давай, щасти. Навзаєм. -Приємно було тебе послухати.

Розмову з Хатою я закінчив як раз, коли з’явився Схід.

Тому нікого чекати я не змусив.

Як на мене, розмова вийшла дуже класна.

Друзі

На кожній смузі

В такій напрузі в нас живуть

Завдяки таким хлопцям, як Хата —

Київ дуже швидко забув

як російська артилерія добивала до торгівельних центрів.

Ви знаєте, з броньованого HUMWEi

видно дорогі магазини,

людей у ресторанах.

Це викликає досить змішані почуття,

наче в місті панує атмосфера безпеки.

Але з іншого боку, я розумію, що все це може раптово змінитися.

Сьогодні в Україні немає жодного безпечного місця.

І про це потрібно пам’ятати щодня.

Особисто мені здається, що Київ сьогодні, наче хижак, що вичікує.

Наступна наша локація —

це місце, де ми добираємо провізію.

Волонтерська база, яка не є засекреченим об’єктом,

і тому тут мені дозволили знімати.

Це чудове місце, щоб витягти на розмову

бійця з позивним «Схід».

Хлопці представили мені його як людину легенду.

Вітаю, друже Схід!

Ти мене ще не знаєш. Я журналіст. Я знімаю фільм.

Хочу задати пару питань тобі.

Так, є декілька хвилин.

Про тебе тут ходять легенди.

Як для тебе почалася повномасштабка?

Що було до і як ти опинився на війні?

Повномасштабну війну я зустрів

біля берегів Сомалі.

Там я займався морською охороною від піратської активності.

Захищав цивільні судна від піратів.

І на початку ти приїхав сюди, у Київ?

Я приїхав лише 13 березня —

пересік кордон з Україною.

14 березня вступив

тоді ще в ТРО АЗОВ Київ.

І через дев’ять днів полетів

на гелікоптері в Маріуполь.

В гелікоптері нас було 31 людина —

це був перший екіпаж з десантом.

Наша задача була

летіти 45 хвилин по нашій території,

контрольованою нашими військами,

і 45 хвилин по території, яка контролювалася ворогом.

Нам сказали, що нас туди доставлять кращі пілоти цієї країни

і це було дійсно так.

Ми змогли успішно долетіти до Маріуполя,

приземлитися на Азовсталь,

вигрузити все майно, яке ми з собою брали —

це протитанкові засоби, Старлінки,

медичні засоби, яких в Маріуполі в той час вже не вистачало.

Хлопці, станьте нижче.

Після цього ми завантажили важкопоранених хлопців,

які були там з ампутаціями,

травмами голови і так далі.

Дуже важкі поранення.

Ми цих хлопців завантажили в гелікоптери

і пілоти

доставили їх до Дніпра — в госпіталь успішно.

Ми зараз на протилежному боці річки.

Думаємо, як…

як подолати річкову перешкоду,

щоб поєднатися з нашими хлопцями на Азовсталі.

Перепливли з товаришем на рятувальному плоті річку.

Гребли що чорти.

Зараз сидимо у посадці, жеремо горішки

та цукор.

Сильний.

Твоє рішення залишитися на Азовсталі.

Ти розумів, що це авантюра чистої води?

Ти міг не вижити.

Так. Я відмовився здаватися в полон,

бо я для себе ніколи не бачив такого варіанту.

Коли летів, я думав або нас деблокують,

або ми загинемо.

Якось полон я для себе ніколи не розглядав.

І коли сказали, що ми виходимо,

я підійшов до свого командира взводу

і сказав про своє рішення, що я в полон не піду

і залишився на Азовсталі.

Як ти вижив?

Десь, якісь знання, які були з попередньої служби

і велика доля відсотку — звичайний фарт, везіння.

Розкажеш, як ти виходив? Покроково.

В цілому, мені довелося пройти

близько двохсот кілометрів

контрольованої ворогом територією,

але про те — як це було,

я розкажу в своїй книзі, над якою я зараз працюю.

Чи рятував поранених побратимів?

Так, був випадок, вже під кінець Азовсталі,

коли ворог

безперебійно скидав бомби на Азовсталь,

був пробитий, було пробито укриття там, де я дислокувався,

але я там вижив,

ще деякі хлопці вижили

і вісім чоловік загинули.

Коли на наступний день нам дали наказ:

шукати інше укриття для решти живих людей,

то я вирішив йти через місце, де нас вночі розбили,

і я так подумав, що я буду все життя жалкувати,

якщо зараз не прокричу

і не спитаю: «Чи є хтось живий під завалами, руїнами?»

І коли я почав там кричати, питати це,

то мій побратим почув —

що з під землі, з під завалів, хтось відповідає

і ми змогли через декілька годин врятувати одну людину

В цій рятувальній операції

я хочу розказати про одного бійця — це був «Пасха».

Він був такий маленький.

Він зміг пролізти в ці завали між плитами.

Піддомкратити впавшу плиту

і, в принципі, дати змогу вилізти бійцю,

але вже «Пасху» підло вбили вороги вбили в полоні.

Тобто ось так.

Дякую, Схід.

Ми вирушили далі, і я переписувався з мамою.

Знаєте, вона сильно переживає через те, що я в армії,

тож довелось її трошки заспокоїти і сказати що я там журналіст.

На виїзді з міста ми вирішили заскочити на заправку.

Війна війною,

а хот дог та кава — це ритуал, від якого ніщо не змісить нас відмовитися.

До речі, цікаве спостереження:

я впевнений, майже кожен з вас,

коли подорожував Україною, точно пересікався з військовими на заправках —

місце, де зникає дистанція між цивільними і військовими,

перехрестя, де можемо подивитися в очі одне одному.

Але зараз я хочу просто насолодитись моментом,

коли я на іншій стороні.

Тому що завжди заздрив,

дивлячись на крутих тигрів в формі.

До речі про тигрів.

Це Дацик.

Дацик — це командир штурмовик,

який є просто зіркою YouTube.

А зараз майстер клас як зганьбитись на рівному місці.

Я настільки хотів почути його історію,

що навіть не помітив в якому місці попросив дати інтерв’ю.

Всім дякую, майстер клас завершено.

В інтернеті багато відосів, де ти проявляєш свою чуйку —

це інтуїція чи щось магічне, вище?

Як тобі сказати. Йде бій, ти включаєшся повністю

в те, що відбувається навколо тебе.

І моя головна задача — це

швидке і правильне прийняття рішень.

Я спочатку як ставав на посаду командира відділення,

я трішки вагався —

чи буде правильно прийняте рішення, чи не буде,

а потім вже, з досвідом, я розумів, що…

Ініціатива треба?

Треба поменше, як то сказати, наганяти собі поганих думок,

а просто діяти.

І от воно так виходить, що ці всі останні штурми,

всі мої рішення, були прийняті швидко і правильно.

Та перебігай!

Туди, в окопи!

В окопи!

Братан, он окопи!

Туди до пацанів.

В окоп!

В окоп!

Я їх врятував! Братан!

Я їх врятував.

Йдемо далі. «Футбік».

«Футбік», «Галичина».

«Футбік», «Галичина».

І цей…

«Газ». Ви поки знаходитесь тут, криєте туди,

кулемет не знімається.

Ми закріпимось, я вийду. «Гал», знімаєшся ти і знімаєшся ти.

Старий, назад відійди. Мені треба бігти.

Ми дійдемо

і давайте одразу за нами. Давайте.

«Корс!» Я «Дацик». Заходь одразу за скатами.

Прощупуйте. Дивіться — де міни є, де нема.

-То був ПТУР, хлопці? -Так!

Як ти готуєшся перед боєм?

Що дає тобі адреналін?

Ану ще раз?

Як ти готуєшся перед боєм?

Що дає адреналін?

В першу чергу я відключаюся від…

від цивільних…

Повністю від спілкування: з рідними

та з друзями цивільними.

Я просто повністю занурююсь в поставлену задачу.

Нам, наприклад, сказали,

що штурм, така-то ділянка, у вас там, наприклад, дві доби.

Все, ми з хлопцями потренувалися,

відпрацювали на макетах,

я пояснив задачу кожному бійцю —

що він бере з собою, що він робить в бою.

Це ми, грубо кажучи, пройшли злагодження перед самим боєм.

І все. Настає час ікс.

Найбентежніше — це

добратися до точки старту.

До тієї самої точки, з якої ти починаєш пішки вже вирушати.

Лівіше, лівіше! Візьми лівіше!

Лівіше, блядь!

Туди стріляй!

Просуватися!

Не знаю, я себе дуже впевнено відчуваю.

Я просто впевнений в своїх пацанах,

я впевнений в нашій артилерії, я впевнений в нашій розвідці,

яка дала нам інформацію перед самим боєм.

Я знаю, пацани знають, що їм робити.

Ми просто йдемо і виконуємо свою задачу.

У нас немає такого,

що нас посилають на смерть туди, або ми йдемо туди вмирати.

Ми йдемо туди вбивати. Все.

По іншому ніяк.

Ми не думаємо зовсім про інше.

Де Minimi?

«Газ!» Йди, тебе кличуть.

«Гал», прийде «Газ», займе позицію,

сектори туди, туди і туди крийте.

Дивись, ти і я…

Ти і я зараз перебігаємо поки вдвох.

Потім отак почнеш потихеньку пересилати пацанів. Зрозумів?

Лишаєш у будь-якому випадку…

у будь-якому випадку кулеметника для прикриття і ще одного стрілка.

Братан, пішли!

Красиво!

Ось чому я кажу, що треба рухатись.

Там ПТУРи! Не заходь!

Моя група!

Група «Сварог»! Група «Хорса»!

Оборона на 360!

Закріпляємось!

Контрнаступ вам?

Сходіть в контрнаступ!

Дай води, братан.

Я зачищаю! Зачищаю!

Є!

Оце мені подобається. Я з вами буду ходити на штурм.

-Що? -Я з вами ходитиму!

Братик.

Найкрутіші клуби — це у нас.

Найкрутіші тусовки — це у Дацика. Правильно?

Є! Є!

Про що мрієш?

Скажу так:

я свої мрії далеко в майбутнє не заганяю.

У мене немає такого, щоб там

був якийсь крутий автомобіль, або якийсь заміський будинок.

В мене мрії трохи простіші:

я мрію, щоб,

коли нам виділяють якусь окрему ділянку для зачистки та для штурму,

я мрію тільки про одне — щоб штурм пройшов якомога гладко,

щоб з моєї сторони не було не втрат, ні трьохсотих

і якомога більше вбитих росіян —

зараз тільки про це мрію.

І доволі непогано це зараз і виходить.

Дацик за кадром пообіцяв мені,

що буде намагатися втілити свою мрію у реальність.

Зізнаюся такі слова і такі люди неабияк надихають.

Наш подальший шлях пролягав через курс молодого бійця —

це місце, звідки я нещодавно вийшов.

Це така тренувальна база нашої бригади.

І саме тут молодь перший раз торкається зброї

і стає справжніми воїнами.

Нам потрібно було підібрати кількох побратимів і рухатись далі.

Але побачивши Істока, і те з яким захопленням він говорив з рекрутами,

я подумав, що це буде правильне місце для нашого інтерв’ю.

Побратими кажуть, що Істок — дуже глибока людина.

Але розкривається далеко не всім.

Головне, що ви повинні запам’ятати — що це — інструмент,

зброєю станете ви.

Ви можете її модифікувати, перероблювати, робити під себе.

Але все одно це лишиться інструментом.

Зброєю будете ви. Вам все зрозуміло?

Так є!

Якщо ти будеш в строю сміятись,

то тебе будуть карати,

а потім за тебе будуть карати весь стрій.

Ми від радянської системи відходимо,

але все одно буде неприємно,

коли через тебе буде 100 людей 200 відтискань робити.

Потім тобі з ними окремо спілкуватись.

-Вам все зрозуміло? -Так, є!

Можете бути вільні.

-Друже Істок, вітаю! -Вітаю, друже.

Мені потрібні твої відповіді на мої запитання для мого фільму.

-Я думаю можемо. -Є пару хвилин?

-Мабуть. -Супер.

Скажу так:

війна показує твою душу.

Давай так, війна показує жир твоєї душі.

-Жир? -Саме жир твоєї душі.

Що в тебе насправді всередині.

Ти можеш бути спортивним, качатися в залі.

Б’єш комусь в обличчя на вулиці,

«бандит мамин».

Як тільки дійде діло, до того,

що тобі треба втратити своє життя або травмуватись на все життя —

ось такі «мамині бандити» дуже сильно здуваються,

спортсмени, дуже досвічені боксери.

Вони починають розуміти,

що їм, окрім їхніх особистих занять або грошей,

в цьому житті нічого не треба.

Тому що «Хай пацани лохи воюють» —

це їхня класична тема.

А от пацани, які сільські пацани,

міські, звичайні, прості.

Як то кажуть, з Троєщини, образно кажучи.

-Звичайний пацан вуличний. -Односельчанин.

Так, односельчани, з провінції.

Звичайний хлопець бере в руки зброю і робить справу.

Є дуже хороші приклади —

до нас заходили рекрути на КМБ.

І були рекрути, які реально такі здорові, там 110 кг, накачаний.

Він здувався за перші три дні.

А був один хлопчина «Індюк».

«Індик» точніше. Він вічно виправляв.

-Він сам собі позивний придумав? -Так.

Йому горив: «Індюк», а він постійно виправляв — «Індик».

Його постійно через це качали.

Тому, що треба збити думку рекрута.

І хлопчина, чесно кажучи, був дуже такий слабкий,

і в нього було таке волосся.

Хоча, націоналізм в душі.

За Україну! За українців!

Але не було думки, що він взагалі виживе хоча б на КМБ.

Але, зараз, наскільки я знаю, від першого механізованого батальйону,

від друга «Бота» — комбата цього батальйону,

що хлопець штурмовик бігає з кулеметом,

і вбиває ворогів.

Я не знаю, що тут навіть сказати.

Максимальна віддача у людини при тому, що він маленький, худенький,

з мінімальною фізичною розвинутістю.

Знайшов свою справу.

Так, можливо знайшов свою справу,

але це — той самий приклад, коли фізичні навички потрібні,

але їх можна розвинути, якщо є сила духу.

Немає силу духу — ти в цьому житті нічого не зможеш.

Один!

-Два. -Два!

-Три. -Три!

Під Києвом у мене був побратим

з позивним «Шнобель».

Шнобель не зробив собі накриття над окопом.

Шнобелю прилетів НУРС в дерево над ним.

І йому залетіли осколки в легені дуже хитромудро,

тому перекриття треба робити завжди, коли є така можливість.

Для того, щоб вас не посікло і ви не вийшли з бою,

бо якщо ви виходите з бою,

то взвод, який стоїть там, він втрачає одиницю.

Одиниця, яка може наносити вогневе ураження.

Перший такий серйозний бойовий досвід — це Мощун.

Розкажи, будь ласка.

Нас пошикували тоді. Я не буду чітко, бо я не пам’ятаю.

Пам’ятаю, що нас пошикували.

І була промова про те, що, скоріш за все, це наш останній бій.

Якщо ми програємо…

Це вам командир так сказав?

Так. Він сказав по факту: «Якщо ми програємо цей бій,

то в Київ зайдуть, просто повбивають і все».

Якщо ми не зможемо вистояти, то, скоріш за все, що ми помремо.

І нам сказали про те, що це останній бій,

щоб всі билися мужньо, до останнього, тримали стрій.

Нашу роту почали збирати на Мощун.

Все, що в кого що було, це був такий чистий Талібан —

максимально рандомно…

Лижний костюм на тобі…

Максимально рандомні речі, все, що могло бути.

Тоді ще ніхто не розумів, чи можна мерзнути

навесні в окопах,

взагалі ніхто не розумів, як копати окопи.

Сутність окопу:

підповзли, викопали в довжину 180 см, приблизно,

і в ширину приблизно 60 см.

Вглиб копаємо 40-50.

Робимо бійницю.

Вона має бути 30 градусов.

Розкажи про ДОТи, про радянську лінію оборони. Воно допомагало?

Там, де я стояв, був тільки один ДОТ.

От. І на тому ДОТі було в нас КСП.

Хлопці направили ротне КСП.

Тоді в мене був ротний — друг «Лікур»

і його заступник — «Стратег». Вони зробили там КСП.

Я був далі трохи ДОТу.

Ми зробили свої позиції.

Помагало, дуже помагало.

Але мені здається, що це був такий непоганий захист був від уламків,

але дуже слабкий захист від прямого влучання снаряду.

Там, де «Істок», вони окопуються, але там постійно прилітає.

Там, де «Істок», там Дом-3.

Зв’язок ліг.

Ми чуємо, але не можемо передати на штаб.

Десь поруч.

Як ваші справи? Як ваше нічого?

Проходьте, сідайте.

Можете пройти далі, подивитися на наші апартаменти.

Так, у вас тут розкішні апартаменти.

Шикарний вертоліт ззовні.

Загалом, з наших позицій їм вдалося нас вибити.

В нас було дуже багато поранених,

контужені були майже всі.

Багато поранених, були вбиті хлопці.

В той момент до мене в окоп пригнув хлопець —

«Рижий» — в нього позивний.

От, і він так ще сказав:

«Зараз в нас прилетить, зараз в нас прилетить».

І в стінку окопу бахнув снаряд.

Він загинув. Мене дуже сильно контузило.

Я… Там з ходу в тебе такі ефекти: блюр перед очима,

починаєш блювати. Дуже погано стає.

Зліва?

Зліва? Де?

Триста!

-Братан, з тобою нормально все? -Я не знаю. Братан.

Під час штурму ти повинен йти, постійно рухатись вперед

для того, щоб не застрягнути на місці.

Якщо застрягнеш —

по тобі почне працювати артилерія, можливо, авіація, більш коректно,

і ваш наступ захлинеться.

Це дуже погано закінчується багатьма смертями,

тому це дуже важко морально.

Штурмовики, я вважаю на цій війні — це найгероїчні люди,

найпрокачаніші люди,

тому що тебе всі хочуть вбити, поки ти дійдеш до тих позицій,

абсолютно всі, починаючи від людей, закінчуючи літаками.

Ти повинен дійти, зачистити, зайняти.

Я знаю один хороший принцип —

якщо починається сильний артобстріл

і ти знаєш, що твоя техніка зараз вперед не поїде,

треба вивантажитися з цієї техніки.

Це такий принцип, тому що:

раптом там десь секрет з ПТУРом?

А раптом ще щось?

А раптом вас почнуть крити точково? Ти ж не знаєш ніколи.

А техніка — це велика ціль, по якій можна дуже добре коригувати вогонь.

На Запоріжжі отримав другу контузію.

Вона мене трохи добила по голові,

тому що в госпіталі мені сказали,

що для мене бойові дії поки що закінчуються,

на скільки — невідомо, тому що ще одна контузія

і буду, скоріш за все, овочем слину пускати.

Мені це було чітко проговорено.

Цю інформацію донесли до мого керівництва

і мені сказали, що от:

«Тобі потрібно займатися навчальним процесом».

Я тоді ще був в полку ССО.

Мені сказали: «Тобі потрібно займатися навчальним процесом,

нам потрібно створювати навчальний підрозділ,

потрібно, щоб ти цим зайнявся.

Під кураторством командирів, але щоб ти цим конкретно займався».

І почав тоді займатися, ми створили тоді КМБ так званий.

Що для тебе цивільне життя? Хто чекає тебе вдома?

У мене жінка військовослужбовець,

вона зі мною з першого дня —

з 24-го, з повномасштабки.

Вона сказала: «Я буду тобі допомагати». Ми ще не були на той момент одружені.

«Я тобі буду допомагати всім, чим треба». Я говорю так:

«Ти займайся далі кухнею, допомагай всім чим можеш».

І вона з нами в підрозділі була до недавнього часу.

Через те, що вона народила мені сина, то вона вибула зі схеми.

Але вона військовослужбовець, вона зі мною була поряд,

підтримувала мене у всіх ситуаціях.

Звати її Яна.

-Прекрасно! -Так.

Філософія війни для тебе яка?

Давай так: є люди, які люблять війну,

є люди, які бачать війну як якусь можливість,

скажімо так, законно знищувати ворогів нашої нації.

А для мене війна це просто дуже поганий час.

Я вважаю, що війна це погано. Війна — це смерть, грязь і кров.

Нічого хорошого в війні немає. Помирають люди, помирають друзі твої.

Здебільшого можуть помирати на руках, поряд з тобою.

Тобі доводиться вбивати людей.

В плані з росіянами — це не сильно погано,

але все одно психологія твоя від цього страждає.

Навіть найкрутіші бійці, я впевнений,

що в них психіка буде страждати від цього в майбутньому в цивільному житті.

Найголовніша проблема в тому, що в багатьох людях

війна залишиться назавжди, в голові.

І вона для них не закінчиться.

Дуже важко соціалізуватися, коли

людина, яка ходить по вулиці, вона не знає, що це таке.

Вона може побула під парою ракет, почула, що там щось десь зірвалося,

вона ніколи не вбивала людей, вона ніколи не відчувала запах смерті.

Вона ніколи не втрачала друзів,

вона не віддавала саме останнє —

це здоров’я, життя за цю країну.

Що б ти хотів сказати військовим та цивільним?

Можна я матом трохи добавлю? Легенько.

Кажи як є.

Я хочу тільки одного — щоб не проїбали цю країну,

після того як це все закінчиться успіхом для нас.

Я реально за це переживаю.

Якщо я помру на цій війні,

станеться так, що я піду далі в бій,

якщо дадуть таку команду.

Я хочу, щоб мій син, щоб моя рідня

жили в гідній, сильній і незалежній країні.

Не проїбіть країну, будь ласка.

Це стосується всіх.

І хочу додати, щодо цивільних:

ті, хто допомагають країні своїми методами —

хвалю, молодці, красунчики.

Ті, хто просто зараз сидять на дупі рівно — не хочуть нічого робити:

«Це не моє, я не створений для війни».

Ніхто не створений для війни.

Що ти скажеш своїм дітям,

своїм рідним після того як війна закінчиться?

Як ти зможеш дивитися в очі моїм пацанам, мені?

Яке ти будеш мати право громадянина

знаходитись в цій країні, за яку ми боролись,

а ти для неї нічого не зробив.

Особливо це стосується тих, хто звалив швидко в Польщу або в інші країни.

І сидить зараз там.

Я хотів би, чесно кажучи,

може, це буде звучати грубо — щоб вони не поверталися. Звалили…

-Вони знайдуть собі нове життя. -Хай шукають.

Я за те, щоб їх лишити громадянства.

Хай живуть там будь ласка, все.

Якщо ви не допомагаєте,

не берете участь в житті країни

і сидите там — залишайтеся там, не вертайтеся сюди будь ласка.

За цю країну люди вмирають, втрачають здоров’я,

віддають останні гроші, роблять все, що від них можливо.

Якщо ви не робите нічого —

ви нам не потрібні, як громадяни цієї країни.

Уявіть собі: рекрути, які дозволяли собі посміятись в строю перед «Істоком» —

зараз мовчки і з захопленням слухали снайперку

з позивним «Хельга».

Колишня викладачка хореографії.

З початку повномасштабної війни кинула танці

і пішла в третю штурмову.

Харизма Хельги підкорила усіх.

І я не є виключенням.

Тож перейдімо до інтерв’ю.

Мій позивний «Журналіст». Хочу таке запитання поставити:

як жінці в армії, взагалі?

Можу по своєму сказати досвіду.

Чесно — від колективу залежить.

Мені все подобається.

Я попала в бойовий, достатньо бойовий підрозділ,

де націлені на результат,

а не дивитись — жінка ти чи чоловік.

Я розумію. І як воно складається в колективі?

Відношення в підрозділі які?

Дивлячись — як себе поставиш.

Все доказується справою. А там…

Якщо я на своєму прикладі показала, що можна

заслужити повагу чоловіків до себе своїми справами,

то, в принципі, можна.

Розкажи, який бойовий досвід у тебе?

Перший мій бойовий вихід був у Бахмуті

і тут одразу радикально.

І чесно,

я була настільки впевнена в своїх побратимах,

що не було якогось вагання.

Замотивована була і впевнена у підтримці?

Абсолютно. Я це довго чекала, насправді.

А як КМБ у тебе проходив?

Моє КМБ — це було трьохтижневе випробування

пекельне, реально пекельне.

Де тебе виснажували і фізично, і морально.

Ти була єдиною дівчиною там?

Чула, що до мене пару дівчат було,

але вони в перший же день…

Тебе ніхто не виганяє, поки ти сам не скажеш, що ти виходиш з КМБ.

-Ти витримала. -Так.

Які плани на майбутнє?

Поки воювати. Поки воюється — воювати.

Можливо є якісь мрії?

Мрію, мабуть, щоб це скоріш закінчилось.

Та і все.

Чесно, я кайфую від процесу.

Я ж кажу, воюємо поки воюється.

Я повністю задоволена хлопцями

і людьми, які мене оточують.

Я в них повністю впевнена і, не знаю…

-І тобі подобається? -Я не хочу давати задню.

Пішов звідси.

Бем!

Філософія війни яка для тебе?

Це якесь гарне висловлювання, але не дуже розумію його сенс.

Якщо про романтику у війні,

то її немає, абсолютно, ніякої.

Це все романтизм.

«Істок» сказав, що це грязь, кров.

Це так і є. Це сморід, грязь, кров,

це антисанітарія повна.

Як це вже висвітлюють — це інше.

Чесно, все одно мені подобається те, що я роблю.

Ну ось так здобувається перемога —

через біль, грязь, кров

і відсутність якихось умов.

Не будемо здаватися. Дякую тобі.

Без проблем.

Кітель або застебнутий має бути, або його взагалі немає.

Статут.

Дякую.

Почув.

Через те що ми підібрали ще декількох бійців,

моє козирне місце в Humwee вже зайняли

і я їхав поруч з «Доком» в іншому транспорті.

Про нього казали коротко:

«"Док" — це жорсткий та професійний воїн».

Він втратив на війні близького товариша,

і це дуже героїчна історія, про яку мені кортіло дізнатися.

Водночас, я не хотів змушувати його ще раз це проживати.

Тож я сидів і думав: чи варто мені брати в нього інтерв’ю?

Окей. Ризикну.

У тебе багато успішних операцій,

розкажи про них, а особливо про ті, які ніхто не чув,

де щось пішло не так.

Найперше спадає на думку —

це перша спроба деблокади Маріуполя.

Це був квітень 2022 року.

Операція була абсолютно добровільно.

Тобто, зібрали особовий склад

і сказали, що це, можливо, квиток в один кінець.

Лише добровольці.

І це був, знаєш, такий поворотний момент,

якщо відступити і підняти питання з ким ти воюєш,

в той момент я зрозумів, що я зі справжніми рексами.

Бо жоден не вийшов із строю.

«Хмурий» там!

Так!

Розподіліть коробку

і займіть отут в землі оборону і в школі. Добре?

Плюс.

На землю!

Там наші хлопці, три тьохсоті у них.

Коробочкою прикрити їх можна.

-«Фізик», іди сюди. -Організуйте.

«Кремінь».

Але, як завжди, щось пішло не так.

Противник не був зламаний боєм.

І противник вже знав, що колона прориву йде.

Буквально за 30 хвилин

до того, як ми мали прорватися між селами,

ми отримуємо нову задачу,

нам кажуть, що суміжники не змогли виконати свою задачу,

і ми отримуємо новий наказ

про штурм деякого населеного пункту.

Це був Новозлатопіль?

Так, це був Новозлатопіль.

Готується план.

Ми вишукувались в бойовий порядок за БТРом.

Висунулися на околиці села

і почали захід в село.

І в якийсь момент я розумію, що звуки стрільби

йдуть лише від БТРу, по нам ніхто не стріляє.

І в один момент у мене світ просто зафарбовується в яскраво оранжевий колір.

В цей момент прилетів снаряд з БМП-1 в борт нашого БТРу.

І я розумію, що нас атакують з правого флангу.

Я скомандував групі відступити на скат дороги зліва,

залягти і прийняти бій.

В цей момент

мій товариш, в нього був позивний «Танчик»…

Я ж хочу красивим в бій йти.

В бій треба йти страшним.

Я вбиватиму красою.

Не послухавшись наказу,

прийнявши рішення, своїм життям,

я не знаю, про що він тоді подумав.

Загалом, його вчинок на той момент

врятував життя більше 20 людей.

Він просто в момент, коли дав наказ відступати,

він заліг з кулеметом, де стояв,

і почав просто давити шквальним вогнем вогневі позиції противника.

Коли ми вже відступили, я розумію, що

Танчик на дорозі ще веде вогонь з кулемета,

я йому кричу: «Відступай! Ми тебе криємо!»,

в цей момент він повертається до мене

і я бачу, як він отримує поранення під бронежилет в живіт.

Звичайна тактика снайперів —

поранити несмертельно бійця, щоб до нього підбіг ще один.

І таким алгоритмом поранити ще одного, ще одного і ще одного.

Я просто бачу, як Танчик починає стікати кров’ю.

І в цей момент, так як кулемет Танчика замовк,

починає працювати кулемет з тієї сторони.

І вогонь був такої щільності,

що я вжимав свій шолом в землю

і в мене над головою просто зрізало гілки.

Я просто лежу, я бачу, як мій друг помирає,

а зробити я нічого не можу, абсолютно.

Танчик 200.

Ми лежимо і в мене такі думки:

Це все? Так тупо? В цій посадці?

В цей момент, мене Велес — товариш мій,

вдарив по черевику,

я обертаюся, він мені показує димову шашку.

А перед виїздом в мене вже всі підсумки були зайняті,

я максимально був заряджений боєкомплектом,

і цю димову шашку мені не було куди покласти.

Я, взагалі, її хотів лишити,

потім даю Велесу, кажу: «Кинь собі, хай валяється».

От ця димова шашка, на яку він мені показав,

врятувала всім життя,

хто лежав в цьому лівому скаті від дороги.

Відійди. Відійди, друже, відійди.

Я може заскочу до своїх?

Їдь, їдь.

Хто чекає тебе вдома?

Якщо буквально сприймати питання, то конкретно вдома ніхто не чекає.

Маму з молодшим братом відправили в Польщу,

а батько, власне, воює зі мною в підрозділі.

От…

Та знаєш, це, в принципі, було передбачувано.

Мене з самого раннього дитинства було таке суворе, але справедливе виховання.

Тобто, мене виховали чоловіком.

Людина, яка мені дала таке виховання,

для мене не було дивним, що він пішов зі мною.

Чому рекрути могли би

обрати саме третю штурмову бригаду?

Які переваги — з твого досвіду?

Особисто з мого досвіду, в третій штурмовій бригаді

немає, так званих, паркетних офіцерів —

людей, які лише вивчились в академії,

отримали звання офіцера і, не маючи бойового досвіду,

воюють по книжці.

Кожен командир,

кожна людина на посаді

має безпосередній бойовий досвід.

В третій штурмовій бригаді є тенденція.

Я повторюсь: ми ніколи не жаліємо бійця,

але ми його бережемо.

Наше наступне завдання —

це була зустріч з суміжним підрозділом.

Вони мали передати нам розвіддані.

Зустріч планувалась в зеленій зоні буквально на декілька хвилин.

І, перед тим, як поїхати на бойове,

мені дуже хотілося зробити ще одне — фінальне інтерв’ю.

Але зараз я замовчу

і дам вам просто насолодитися цим моментом.

Скіф, Скіф. Це Хмурий, бачу вас.

На одинадцяту годину від вашого руху.

Я стояв, дивився і ком в горлі не давав мені сказати ані слова.

Ця сцена про єдність і професіоналізм.

Це була найпотужніша енергія, яку я коли-небудь відчував.

Поговоримо про те — як вирішив стати розвідником.

Як вирішив?

Так склались певні обставини.

Спочатку ще в далекому 2015 році,

близька людина мене переконала

залишитись на курс підготовки розвідників,

який вів один дуже досвідчений інструктор.

І я хотів на той час уже бути штурмовиком

і поїхати в Піски.

Звідти мав намір попасти в аеропорт Донецький.

Але мене переконали залишитись

і пройти курс розвідки.

Я залишився і через пару тижнів,

як раз, саме, коли я приблизно мав би бути, по своїм розрахункам, в тих краях,

аеропорт впав.

І я зрозумів, що це все не даремно.

І потім, по ходу розвитку в цьому напрямку,

я зрозумів, що має значення і склад характеру,

склад мислення, певна фізіологія.

І мене це захопило і це вже такий «лайфстайл».

Знайшов своє?

Так. Якщо ти розвідник,

то не тільки на війні розвідник, ти постійно…

Бахмут.

Про секретні операції, про які не можна говорити?

Про них не можна говорити.

«Хмурий», не хочеш озброїтись трохи?

Хочу.

Давай мені АТ.

АТ, цю?

Вони заберуть їх на переправі.

Ви можете до переправи йти?

Бігом!

Що ми навчилися робити,

скажімо, на початку війни.

Це добре, грамотно, професійно, скоординовано

відступати, згортатися, робити передислокацію.

Про те, як після поранення в Запоріжжі

допомагав з тренуванням рекрутів.

Допомагав з тренуванням рекрутів я

і до поранення в Запорізькій області.

Саме, після поранення в Бучі, так,

у мене були проблеми з ногою — вона не згиналась.

У нас двоє 300.

В сенсі?

В сенсі 300? А що сталося?

Ти як? Живий, брате?

-Так, все нормально. -Самопочуття норм?

Дай я йому розріжу.

-Треба було не зрізать. -Та уже все одно.

Так, є. Тече, тече пацани. Трохи.

Підтікає. Треба швиденько турнікетик.

Підготуйте, хлопці.

Хлопці, зафіксуйте хтось час.

-Друга нога теж поранення. -Друга теж поранення?

Друга теж поранення, дивимося другу ногу.

Була рубка «кістка в кістку», як то кажуть.

Легкої прогулянки не було в нас.

Після поранення, ти

завжди, не встигаючи повністю відновитись, йдеш в бій —

я чув таке від хлопців.

-Це так? -Мабуть, повільно заживає.

Нічого не зачепило? Нормально?

Я просто вмію,

маю здатність передавати знання.

Хтось вміє багато, але навчити не може.

Я, знаючи і вміючи досить небагато,

можу просто передати ці знання.

Розкажемо — чим відрізняється РПС від Варбелту.

Варбелт — на ньому носять саме необхідне —

це якийсь один магазин, один-два магазина,

ніж, пістолет, аптечка,

мультитул, маркер.

Щось таке. Можна ще пару магазинів.

Що допомагає бути в гармонії з собою?

Приймати швидко рішення?

Я не знаю, що мені саме допомагає

бути у гармонії з собою,

Але вона є якось.

Скажімо так, філософія взагалі,

вона має місце бути, коли ми знаходимось десь на базі,

на якомусь місці перед виїздом,

ми можемо собі подумати, маємо час подумати

про ворога, про війну, про метафізику і так далі.

Коли ми уже працюємо, безпосередньо в полях, на війні,

це уже просто механічна робота, яка має бути виконана якісно,

в яку треба вкласти душу,

треба зробити її відповідально і дуже чітко.

І тоді все буде чітко.

Хто чекає тебе вдома?

Всі чекають: рідні і близькі,

тому згортаємося.

Дякую, Хмурий.

Сподіваюсь, ще поспілкуємось.

Шлях будь-якого воїна починається з простого вчинку.

Сьогодні ти кур’єр

чи рятувальник,

або тендітна дівчина

працюєш в офісі,

заправник,

простий хлопець на вулиці

чи катаєш на дошці

а завтра — ти жива легенда.

І відділяє тебе від цього

лише одне рішення.

Акушерка посміхнулася мамі

Пані, сина народили ви

Погляд хижий, дупа в мультикамі

Точно народився для війни

В ТРО «Монако» не просився

Бог милував від Буковельського котла

Ще в дитинстві віщий сон наснився

Жде мене замурзана махра

А я хотів тримати економічний фронт

Та в житті не завжди все йде гладко

Тож, доки пес Патрон тримає район

Ми з пацанами тримаємо посадку

Ми з пацанами тримаємо посадку

І от я їду по курній дорозі

Праворульний корч знов затроїв

У знемозі став у верболозі

Тільки би москаль не заПТУРив

А я хотів тримати економічний фронт

А у житті не завжди все йде гладко

Тож, доки пес Патрон тримає район

Ми з пацанами тримаємо посадку

Ми з пацанами тримаємо посадку

Крий, я пустий!

О, граната! Лягай!

Прикривайте його!

Тебе свої кинули!

У тебе є один шанс вижити!

Знаєте, в цілях безпеки,

я не можу вам розказати деталі операції, на яку мене взяли,

але ж не залишати вас без спойлеру.

Кров сплине як вода

Де початок, там кінець

Кому хрест, кому тюрма

Я ж зі смертю під вінець

Я ж зі смертю під вінець

Хто сказав, що прийде той

Що послужить за взірець?

Хтось у омут з головой

Я ж зі смертю під вінець

Я ж зі смертю під вінець

Задіювати Браунінг?

Так.

Нехай економлять боєкомплект!

Тільки економте боєкомплект.

Економлять!