Original subtitles

Downloaded from YTS.MX

Official YIFY movies site: YTS.MX

Ніколи в житті я не думав, що буду знімати щось про тварин.

Я, звісно, знімав їх під часподорожей. Але окрема документалка про тварин…

Таке мені навіть у голову не приходило.

Я думаю, що все змінили ці фотографії.

[звучить музика]

Кадри українців, які евакуювалися зі своїми тваринами,

розказали світу про нашу країну краще, ніж презентації чи проморолики.

У цих світлинах було щось людяне - щось, що було дуже потрібно в той час.

Тоді ми навіть не уявляли справжніх масштабів цієї евакуації тварин.

Мова йде приблизно про 15 мільйонів людей, які евакуювалися,

і, згідно з нашими даними,

дві третини домогосподарств мали якусь принаймні тваринку.

Гадаю, йдеться дійсно про мільйони тварин, яким довелося змінити свої домівки.

Я працював у багатьох зонах конфлікту - від Сьєрра-Леоне до Руанди… і Сирії…

І я не можу пригадати випадків евакуації тварин.

В Україні, я зіштовхнувся з цим вперше, і тільки тут стало зрозуміло,

що спасіння тварин є невід'ємною частиною евакуації людей.

Для мене це, безсумнівно, найбільша евакуація тварин в історії.

Це дуже цікаво, тому що це багато говорить про українців, про те, якими вони є.

А також це говорить про їхній опір - в тому сенсі, що нікого не лишать самого.

Для мене найбільш емоційний момент евакуації виразився в одній фотографії.

Маленька дівчинка на Львівському вокзалі зі своїм собачкою.

Ця фотографіяя облетіла весь світ,

і от саме кадри дітей, родин із їхніми домашніми улюбенцями

справили чи не найсильніше враження на іноземців.

Українці - справжні любителі тварин, і я помітив це на кордоні.

Була одна жінка з великою німецькою вівчаркою,

яку вона несла на руках через кордон,

бо собака була стара і не могла йти.

Тоді я усвідомила, що, мабуть, це країна,

де люди дуже люблять тварин і цінують кожне життя.

Я була вражена кількістю людей, які взяли своїх улюбленців на кордон.

Буквально були діти, які несли свою улюблену тварину.

Це насправді відрізнялося від багатьох інших криз біженців,

коли багато людей тікало від конфліктів.

І я була надзвичайно рада побачити,

що українці мають такі глибокі почуття до своїх домашніх улюбленців.

Ці люди тікають за 500-600 кілометрів від лінії фронту,

днями перебувають в дорозі,

і везуть котів у маленьких контейнерах і собак на повідках.

Це неймовірні зусилля, і це було приємним сюрпризом для мене,

тому що я бував у Східній Європі і не бачив такого в Болгарії чи Румунії.

Якби Шуґар не змогла виїхати, і я б не поїхав.

Це навіть не обговорювалося. Вона - член родини.

На мене накочують емоції, лише подумавши про таке…

Так, вона - член родини, тож я б не покинув родину.

Щось швидко я дійшов до сліз.

[шморгає носом]

О, привіт, Шуґар.

[звучить музика]

[реве мотор]

Коли перші дні евакуації минули, стало зрозуміло,

що багато тварин лишилися зачинені в домах та квартирах.

Отже, почали з'являтися волонтери, які їх рятували.

Тихо, тихо. Отак!

Притискай до себе.

Так я познайомився з командою «Зоопатруль»,

яка до повномасштабного вторгнення

не мала ніякого відношення до тварин, а займалася зйомкою рекламних роликів.

Коли почалася війна, ти в шоці перебуваєш, а були люди, які…

Вони поїхали раніше… і вони клієнти якісь.

Вони телефонували і казали: «От, треба виправити в ролику те і те».

І для мене це було…

Ну, я не міг зрозуміти, як можна в цей час думати про роботу,

тому що мій світ рухнув повністю.

І якоїсь миті я подумав:

«Трясця, треба зробити щось хороше, ми всі помремо».

І я думаю: «Я до кінця буду рятувати цих тварин, от все».

[грюкає молотком]

О!

О! О, дивись, малесенький.

Крихітко! Ні-ні, ти зараз втечеш.

Коли сам перебуваєш у депресії і рятуєш тварину,

ти береш її на руки і вона починає вдячно муркотіти,

бо вона вже три тижні сиділа замкнена,

тебе переповнюють емоції і увесь страх відступає.

Я вважаю, що це ідеальна терапія.

Згодом це стає як наркотик. Тобі подобається рятувати.

І якщо ти за день нікого не врятував, цей день прожитий дарма.

Глянь який красунчик! Тут іще заміновано. Обережно, бачиш?

Тихо! Давай, підніми, як я вчив.

[нявчить кіт]

Ой! Та тримай же, як я вчив!

[нявчить кіт]

Ай! Чудово.

Всі думали, що ми - мародери, і це гарна легенда,

мовляв, оце додумалися крадії.

А зараз?

Ну тому, що ми були з інструментами, з пилами, з усім цим…

І це вигляд мало дивний, бо всі виїжджали, тікали,

а ми, наче якісь ненормальні, йдемо рятувати кота.

Зубило можу дати.

Спочатку ми, банально озброївшись зубилом і молотком -

що було під рукою, - вибивали двері.

А потім ми почали спочатку вибивати просто дірку, по-варварськи,

щоби злодій не міг пролізти, але кіт зміг би підійти і сусіди могли дати йому корм.

Краса!

Багатьох господарів шокувало, коли ми казали:

«Ми звільнимо кота, але в тебе в стіні буде дірка розміром з метр,

і ми за це не відповідаємо».

Дуже багато хто погоджувався. Мене це підбадьорювало.

Я бачив, на що люди були готові заради порятунку своїх тварин.

[грюкає, стукає]

Нам довелося близько 50 дверей людям зіпсувати,

перш ніж ми дійшли до еволюції і зрозуміли,

що легше викручувати дверні вічка, вставляти трубку від кулера - і прошу!

Ми могли пляшку з водою дволітрову наповнити,

і якщо там був килимок, вона всотувалася.

Ми це знали, і ми, припустімо, 6 літрів води туди вливали і позначали:

«Все, за цією адресою є шість літрів води. Все, ми поїхали далі».

Масюнько! Пий, зайчику, пий.

В нас в заявці був навіть пункт «чи відкрита кришка унітаза»,

тому що так ми визначали для себе пріоритетність.

Якщо унітаз закритий, ми знали, що туди треба їхати першочергово, бо води немає.

Тварина стрибає і п'є з унітаза воду, і все, вона врятована.

Кс-кс-кс! Кицю, кицю! Кс-кс-кс!

Ось він.

Кс-кс-кс! Трясця, він помер. Помер?

Помер? Де? Ні, він дихає! Він дихає! Бери його!

Водички йому дай! Водички! Та хоча б просто полити біля нього.

Трясця, він ледве дихає. Він не дихає. Він задубів уже.

Він задубів. Він не живий.

Без їжі вони навіть картон їли.

Картонні коробки з-під макаронів вони виїдали.

Ми приходили і бачили, як вони їли.

Вони були в жахливому стані, але я повторюся: жодна тварина не померла.

Потім лише в Бучі перший котик помер.

Тому що окупанти туди нікого не пускали, там нереально було когось врятувати.

[нявчить левеня]

Вилізай. Кс-кс-кс.

[нявчить левеня]

Хух!

Через війну рятувати доводилося не тільки котів та собк, а й диких тварин.

Крихітки.

[нявчить левеня]

Цим до 24 лютого займалася Наталя Попова. Може, ви навіть чули про неї.

Як правило, ми рятували тварин від недобросовісних господарів.

Ці заможн не знають, чим хизуватися, - заводять левеня, тигреня, ведмежа.

Тварина виростає у великого звіра, і їх зачиняють в маленьких вольєрах.

Де годують, а де й ні.

З таких історій ми їх рятували.

[грюкіт ґрат]

[звучить музика]

[гарчить лев]

Малятко…

В мене донедавна було 16 великих кішок.

[гарчить лев]

Взагалі, зазвичай, такої кількості немає в жодному зоопарку одночасно.

Крихітка, кицюна, ти кицюня.

Я стала займатись евакуацією тварин з гарячих точок.

[звучить музика]

[звуки зусиль]

Він мені моргнув.

[сміх]

Коли знаходять лева, тигра чи ще когось, не кожен лікар туди погодиться поїхати.

А без анестезії таких тварин не забереш, бо їх неможливо перевантажити до клітки.

Я їздила по гарячих точках,

рятувала тварин і переправляла їх до Європи.

Здебільшого ми навіть не знаємо, чиї це тварини.

[звучить музика]

Тобто ми приїжджаємо, нас військові супроводжують до якогось будинку.

Там маленький вольєр, до 10 квадратів, і там сидить лев.

[звучить музика]

[гарчить лев]

Ми його забираємо і тікаємо звідти.

[звук мотора]

З Петєю ми познайомилися ще влітку 2022 року.

Мені якось розповіли, що є волонтерка, яка рятує тварин у прифронових зонах.

І ми разом з'їздили на схід.

[звук мотора]

[звучить музика]

Ми дуже близько до лінії фронту, до так званого нуля.

І я думаю… я сподіваюся, що в разі чого плитоноска мене врятує,

мінімізує ушкодження, які можуть бути завдані.

Звичайно, я знаю, що є різні програми і різні волонтери, які допомагають людям.

І я подумала, що не менш важливо мати команду, яка буде допомагати тваринам.

Тож я вирішила звільнитися з роботи і переїхала до Києва.

Я просто усвідомила, що хочу присвятити увесь свій час порятунку тварин.

Зазвичай, коли я евакуйовую з Донбасу, то виїжджаю о 5:30 - 6:00 ранку,

щоб у найбезпечніший час виїхати звідти з тваринами,

адже я відповідаю за їхні життя теж.

[звук мотора]

Коли наближаєшся до «нуля»,

то увесь горизонт вкритий курявою і димом, що піднімається в небо.

Я не особливо боюся виконувати цю роботу.

Гадаю, задоволення, яке я отримую, значно більше за відчуття страху.

Той факт, що я можу допомогти,

значно більший за потенційний страх чи небезпеку, які я відчуваю.

Іноді навіть здається: я вже взагалі не відчуваю страху.

[звуки вибухів]

Це ще тихо!

Ха-ха-ха! Гаразд. Добре.

А це ви Наталія? Марія - ваша дочка? Так, так.

Ми привезли корм для собачки з «ЮЕнімалс».

Я познайомилася з людьми в селі Іванівське,

куди ми привезли їжу для тварин родині, яка дбає про 50 собак.

Більшість тварин прибилося до них після початку війни, тому що їх покинули,

і люди приймали всіх собак, що шукали притулку в їхній оселі.

Деякі собаки самі голодні приходять і лишаються,

але багато хто не лишається, вони шукають господарів.

Ми їх не проганяємо, але вони йдуть. Вони бояться. Йдуть далі від пострілів.

Звісно, люди потерпають від цього конфлікту і переживають емоційну травму.

Так само й тварини. Проте, як і люди, тварини вчаться з цим жити.

Вони по-своєму розуміють, що відбувається, і усвідомлюють, що все буде нормально.

Усвідомлюють, що вони не самі, що вони з цією жінкою.

І оскільки їх не було чим годувати,

вона варила їм кашу в дуже великому казані, який і показала нам.

І коли вона приносила їжу, то просто розкидала її.

Просто розкидала по подвір'ю, і собачки були такі щасливі.

Тож ми лишили цим людям корм,

а вони запропонували провести нас безпечнішим шляхом.

Боже, я така рада.

І я безмежно вдячна тим хлопцям,

які наражають себе на небезпеку, аби супроводити нас до собак.

Військові попередили нас не їхати головними дорогами, не заїжджати в місто.

Ці чоловіки, в першу чергу, ризикували своїм життям,

вирушивши в місію, яка насправді їх не стосувалася.

Вони супроводили евакуаційне авто крізь поля, а потім ми заїхали в Бахмут.

В більшості будівель були забиті вікна. Більшість крамниць було зачинено.

Мало людей на вулицях.

Було багато знищених будинків по всьому місту,

що ще раз доводить, що житлові будинки є цілями.

О Боже. Дідько.

О! Чому?

Реально, чому?

[звуки моторів]

Проїжджаючи через Бахмут, було сумно на все це дивитись.

Але водночас мені приємно бачити, що це місто бореться і не здається довгий час.

Почекай, почекай. Гоп!

Так, це, ха-ха, механізм.

Так?

Вона невелика. Вона чорна ось така. Так, можна, можна.

Так, ану пішли осюди, пішли. Кота.

Ось так.

Ми його відгодували.

Так, це… Так.

Ану! Гоп!

Це для нього велика клітка. Це прекрасно. Зручно.

Ходімо, вівчарку заберемо.

- Іди, маленька. - Заходь, моя хороша.

Іди ховайся. От і все.

- А це Кешка. - Влізе, влізе?

Нічого, я тягала.

- Ні. - Давай! Гоп, є, все.

Двоє собак, яких нам вдалося евакуювати, особливо один з них, був дуже збентежений.

Навіть не пив воду через стрес.

[скавучить песик]

- Дякуємо вам! - Дякуємо! Бережіть себе!

Так, дякуємо!

Ні-ні, там система, не чіпай.

[звук мотора]

[звук вибуху]

Я не відчуваю страху.

Я відчуваю приплив цілеспрямованості і мотивації щоразу, як приїжджаю сюди.

Поки що мій янгол-охоронець оберігав мене, тож сподіваюся, він і надалі не схибить.

От нещодавно ми з Бахмута забирали ведмедя.

[звучить музика]

Це просто жахіття. В таких умовах!

Який він, дорослий?

Фактично просто по нас почався обстріл.

[звук вибуху]

Але єдина міна, що летіла в нас, не вибухнула. Вибухнуло все, що летіло.

Мені не було страшно, тому що коли я побачила ведмедя,

який хитався і був у жахливому стані - це нічого не сказати,

бо невідомо, скільки він був без води, без їжі, - в мене тоді руки затремтіли.

Я його боялася анестезувати: подолати такий серйозний шлях,

підняти стількох людей, щоб його вбити анестезією?

Уявіть мій стан.

[звук мотора]

З приїздом, з приїздом!

[грюкіт ґрат]

- Закручуєте? - Пускайте, пускайте.

По-перше, страх в мене перебиває - так можна більш правильно сформулювати, -

мабуть, співчуття до цих тварин, коли їх бачиш.

Звичайно, в цей момент страх ракетного удару відходить якось на другий план.

[ревіння]

- Це хто зараз? - Це віслюк.

- Він щось говорить? - Просить уваги.

[звучить музика]

Кожен в цій війні має робити і допомагати тим, чим він може.

Я можу і допомагаю тваринам.

Якщо ми не втрачаємо цього відчуття -

простягнути руку допомоги і так далі, ми залишаємось людьми.

[гавкають собаки]

Цю історію неможливо було б розповісти без притулків для тварин,

частина з яких на початку вторгнення опинилася в окупації.

[гавкають собаки]

Серед них був і гостомельський притулок.

Дві речі є, які прославили Гостомель:

це гостомельський аеропорт і гостомельський притулок для тварин.

Гостомельський аеропорт знаходиться за 3,5 кілометра від притулку.

Тому російські війська були тут уже на другий день повномасштабного вторгнення.

Приїхала гвардія російська. Вони одразу зайшли до нас.

Питають: «Що ви тут робите? Хто ви такі? Чи не можна у вас облаштуватися?»

Ми кажемо: «Хіба що у вольєрах, будок вистачить на всіх».

Уся територія поряд з притулком була заблокована росіянами,

в нас ні з ким не було жодного зв'язку.

[гавкають собаки]

Тут кругом стояли росіяни. Тут у них була мінометна батарея.

[гавкають собаки]

Над притулком летіли вертольоти і штурмовиики російські. І стріляли.

[звуки вибухів]

Дві армії воюють одна з одною, а собаки і коти - між ними.

І я порахував, скільки снарядів і ракет літало в повітрі.

Час від часу це було 100-150 на годину.

Смерть була дуже близько.

Наш ціль була вижити. Врятувати тварин,

врятувати притулок, врятувати людей. Вижити.

З перших хвилин було зрозуміло, що потрібно продовжувати роботу

і продовжувати дбати про тварин кожного дня.

Це було загальне рішення, і власниця притулку, Ася Серпінська, сказала:

«Ми продовжуємо працювати, як і працювали кожного дня».

Коли падали снаряди, здригалася земля…

[гавкають собаки]

стояв страшний гуркіт, тварини… божеволіли.

Тварини божеволіли, рвали залізну сітку. Зубами намагалися розірвати і втекти.

Тому ми відчинили дверцята в усіх клітках,

тварини, які хотіли вискочити, - вискочили.

Я радий, що було прийняте таке рішення, тому що таким чином притулок ручався,

що собаки виживуть, навіть якщо щось станеться з нами.

[звуки вибухів]

Але ми мали зовсім протилежну ситуацію з іншим притулком,

що є муніципальним притулком в Бородянці, в якому сталася зовсім інша історія.

[звучить музика]

Це ворота муніципального притулку в місті Бородянка.

До 24 лютого тут жило 25 собак.

[гавкають собаки]

Про них піклувалася група волонтерів.

Ну привіт. Ну що, ну що?

Олена була одним із них.

Що ми там робили? Ми гуляли з тваринками і соціалізували їх.

Там були тварини, котрі роками, роками не виводилися з кліток.

Самі працівники притулку не займалися соціалізацією, вони з ними не гуляли.

Наталя Мазур була директором ветлікарні,

якій був підпорядкований притулок.

На початку вторгнення вона перебувала в Києві.

[плаче] Знаєте, я навіть не знаю, як я особисто все це витримала.

Але я витримала.

26 лютого я звернулася, ну звісно, через соцмережі,

тому що наразі це такий потужний канал,

щоб тварин з Бородянки забрали, хоча б по одній.

Тому що ми не могли швидко організувати вивіз тварин.

І не було ніяких розпоряджень щодо евакуації населення в цих пунктах.

Коли вже техніка ворожа зайшла на територію Бородянки -

і все, і ніхто не зміг потрапити більше до притулку.

Вони зачинили всі клітки і втекли. Увесь персонал.

[звучить музика]

Ми зрозуміли, що ми втратили притулок.

Ми зрозуміли, що собаки самі.

Вони залишилися там просто замкнені в клітках самі, без їжі і води.

Якби вони просто відчинили двері, половина собак, можливо, була б жива.

Якби ми випустили тварин,

це могло призвести до того, що тварини кусали б людей.

Тому я вважаю, що це було правильне рішення - не випускати тварин.

Мені одна людина з Польщі писала про те,

що в мене є можливість надати знімки супутникові,

і там було видно, що притулок не постраждав.

Це нас дуже тішило, тому що ми розуміли,

що якщо немає снарядів, значить, вони ще живі.

Єдине, що ми не могли туди потрапити. Я щодня була на зв'язку з військовими.

Мені казали: «Прошу - дорога в один кінець».

Мені було зрозуміло, що приїхати туди - це стовідсоткова смерть.

Тобто, знаєте, при всьому моєму бажанні туди поїхати,

поїхати, щоб там померти, нічого не зробивши, -

це не мало жодного сенсу, на жаль.

Я розуміла, що кожного дня шансів у тварин все менше, менше й менше. Я це розуміла.

Але це не коштувало людського життя.

Нам лишалося чекати і… Цей місяць - це загалом було моє особисте пекло.

Хто з котів, котрих ви врятували, найбільше днів протримався?

В нас не було таких, щоб більше місяця хтось… Хоча ні, брешу.

Кішка Глорія, в народі її кличуть Шафа.

[звучить музика]

Глорія з'явилася 12 років тому.

У 2010 році мені подарував її чоловік, я якраз переїхала до нього.

Ми жили в Бородянці в центрі міста.

Наш дім стояв безпосередньо в самому центрі Бородянки.

27 лютого ми вийшли до батьків.

Це був звичайний день: ми вийшли просто зустрітися з нашими родичами.

І пішла колона російська через Бородянку -

як казали тоді, 64 кілометри колона йшла.

Більше додому повернутися ми вже не змогли.

2 березня о 08:00 ранку на будинок скинули авіабомбу.

Знайома написала, мовляв, я вам співчуваю, ваш будинок зруйновано.

Глорія була вдома, на восьмому поверсі.

До 12 квітня ми думали, що теоретично вона могла вижити,

поки не піднялися до нас у квартиру.

І після 12 квітня, мабуть, вже все, не було ніяких там надій.

1 квітня 2022 року Бородянку було звільнено.

У цей самий день волонтери змогли вперше за місяць потрапити до притулку.

Вони туди потрапили, скинули відео.

Відео починається з того, що чутно гавкіт собак.

[гавкають собаки]

Живі!

[гавкають собаки]

Саня, треба брати корм і одразу годувати їх.

[гавкають собаки]

Берем корм, Сань, і погнали.

У нас було три дні евакуації.

Наші волонтери своїми руками…

так…

[плаче] своїми руками виносили трупи… собак…

Тих собак, якими вони опікувалися не один рік.

Вони їх збирали по частинах.

[плаче жінка, гавкають собаки]

З цього вольєру живі лише Дакота і Шульдик.

Тут - Кай, Ласка і Ліса лише.

Немає більше. Там немає.

Мир і Венді.

[гавкають собаки]

[плаче] Двоє цуценят вижило, одного відпоюємо.

З цих - ох! - Елай помер, а решта живі, Олівія втекла.

По притулку бігає.

З цих лише ця ляклива лишилася.

[плаче] Зара… Зара померла, і Лакі теж.

Лишився Топаз, але він… майже не…

Ось тільки ця ляклива залишилась…

Вони вили, я підійшла абсолютно до всіх, а та собака, яка одна, котра не підійшла…

Ми перед війною посварилися.

Вона сиділа з іншими собаками, а я її покарала і відсадила в окремий вольєр.

І коли я підійшла до її вольєру…

[плаче]

Це була соціальна собака - вона забилася в куток.

Я таку провину відчула.

Я себе насварила.

Я себе тоді картала і вирішила, що більше таким чином ніколи нікого не каратиму.

Це неправильно, тому що ми не знаємо, що може статися.

Мені було її дуже шкода.

Це було 1 травня, ми з австралійськими журналістами знімали в Бородянці

і підійшли до сумнозвісного будинку на центральній вулиці.

І десь на сьомому поверсі я побачила, що щось рухається.

Це може бути фіранка, це може бути картонна коробка.

Але, маючи стосунок до тварин, я зрозуміла, що це щось живе.

І я бачу хвіст - він не такий уже пухнастий,

не такий симпатичний, як він є насправді.

Я кажу: «Стівене, Стівене, там тварина нагорі».

А він такий: «Ну, Катю, уже 1 травня. Там уже немає нічого живого, на жаль».

І дійсно, коли ми самі знімали в цьому будинку,

ми бачили трупи тварин, які загинули від вибуху.

І сама просто думка про те, що там може бути хтось живий іще,

була абсолютно шаленою.

Надійшла ось ця заявка. Ми теж приїхали.

Я думаю: ну як це? Сьомий поверх, і кіт уже 60 днів без води, без їжі.

Ми одразу ж звернулися до ДСНС.

У місцевих ДСНСників не було необхідної за довжиною драбини, щоб зняти тварину.

І викликали машину і цілу команду рятувальників десь із Ірпеня,

щоб вони приїхали і врятували тварину.

Це була просто справжня рятувальна місія ціла.

Я настільки пишаюся нашою Україною і нашими людьми за це,

що просто неможливо передати.

Тихо, тихо, тихо. Боже, яке змучене. Яке ж ти змучене.

Це неймовірно.

Як і решта людей в світі, я бачив це відео порятунку цього крихітного кота

з висоти шостого чи сьомого поверху.

Це неймовірні зусилля!

І це багато розповіло про те, що в серцях і в думках в українців.

Коли рятувальна операція завершилася, я підійшла до співробітників ДСНС

і подякувала їм за те, що вони серед усього цього жаху

знайшли час урятувати тварину, коли вони не знали, чи вона виживе.

Бо вона була дійсно в критичній кондиції.

І вони відповіли: ми служба порятунку, і будь-яке життя для нас має значення.

І це той момент, коли просто ти починаєш плакати,

тому що, стоячи посеред усього цього жаху, це просто прмінь надії якийсь.

Манюсік, іди сюди, маленький, іди сюди.

Хотіла написати на притулку, на фасаді:

«Рятувати тварин, щоб залишатися людиною».

[звучить музика]

Людина, яка покине тварину у біді, - вона і дитину покине, вона і люину покине.

Може, я категорична, але я бачила безліч прикладів цього.

Людина, жорстока до тварин, - вона жорстока і до людей.

Це було 2 травня, написали знайомі, що… Дивись, це Глорія.

Просто фото, вона там така у Євгена на ручках була.

І оцей її погляд злющий, коли вона не любить, коли її хтось займає.

У неї завжди такий вигляд, коли її хтось бентежить.

Цей її погляд такий… Я дивлюсь - точно вона.

Показую чоловіку, він каже, так, це вона.

Звісно, що вона хоч і в жахливому стані, але свою кицю ми не могли не впізнати.

65 днів пройшло.

Ну це взагалі чудо, як на мене.

Там абсолютно не було не те що їжі,

там не було навіть предметів, чи картону, що б можна було з'їсти, - не було нічого.

Ні води - нічого. І лише два поверхи, де вона могла бігати, і це їй 13 років.

Але справа в тому, що це був тільки початок. Далі був довгий процес одужання.

Вона перебувала в кисневвій камері, їй давали багато ліків.

Давали лише 40 відсотків, що вона виживе.

Тобто мені лікарі сказали: «Навряд чи щось вийде, тому що їй багато років».

Всі казали: тримається Шафа, тримаємось ми. Вона вижила, і це було неймовірно.

Це таке допоміжне, що тримає нашу менталочку, вселяє віру.

Зараз взагалі віра часто так стрибає туди-сюди, але такі речі вселяють віру.

Гаразд.

Так, заждіть хвилину. Ось вони.

Гадаю, останні декілька місяців для них обох видалися надзвичайно складними.

І я дуже рада, що вони з моєю подругою. В неї є притулок для собак в Дніпрі.

Ми вдома підготували два вольєри. Думали, їх буде вісім. Ну хоч так.

Я вас потім проведу туди.

Зараз другу занесемо.

Насамперед, якщо Дніпру пощастить, вони вже врятовані.

Тож їх годуватимуть, доглядатимуть, вакцинують, стерилізують,

після чого ми будемо шукати їм дім.

[скавучить песик]

На жаль, не в нас, а за кордоном,

тому що доки не закінчиться війна, я не прилаштую тварин тут.

[звучить музика]

Ви впізнали Бахмута?

Він виріс. Більше не боїться. Він вже дорослий.

Став дорослим хлопцем. То ви впізнали його?

- Ні? - Ні.

Він дуже милий хлопчик.

Він добре дотримується правил, ну, ви знаєте, правил тварин.

Він добре слухається.

Лише Маша трохи неслухняна і тягне його всюди, куди захоче.

[сміється] Іноді це складно.

Собаки значно краще ладнають одне з одним, ніж люди.

Тож він вчиться.

Він дивиться на моїх собак, а вони не бояться,

тож і він не боїться, коли ми йдемо надвір.

Я не думаю, що він досі наляканий. Сподіваюся, він вже адаптувався.

- У вас є фото? - Так, у мене є відео.

- Його? Коли ви знайшли його? - Так.

- Можна побачити? - Так.

І це місто - Бахмут?

Так.

[запис] Вона невелика, чорна. Ага, можна, можна.

Це ж Бахмут!

О Боже.

[запис] Ми його відгодували…

О Боже. Такий… О, мій Бахмут.

[запис] Це прекрасно, зручно. Ходімо вівчарку заберемо, вона…

[плаче]

Це жахливо. Неймовірно.

О Боже.

Так. Що ж…

Дякую, що показали мені це.

Я рада, що він зі мною тепер.

Гадаю, його минуле було жахливим.

А майбутнє? Я намагаюся знайти для нього…

краще майбутнє.

Вчора він впав у річку.

Він змок і змерз, тож коли ми прийшли додому,

я дала йому їжі і теплу ковдру.

Я вкрила його, і кілька годин він лишався в ковдрі і спав.

Було так… так приємно бачити, що йому подобається тепла ковдра.

В Нідерландах собаки - це родина. Собаки - в твоєму серці.

Гадаю, що так само, як і діти, хоча в мене немає дітей.

Чи як друг, чи як дівчина.

Люди всиновлюють дітей, те саме я роблю з собаками.

Вони потребують стільки любові,

як і дитина, і стільки ж турботи, і, звичайно, люблячої родини…

Я розумію, що багато людей вважають, що діти важливіші,

проте, гадаю, що кожна жива істота заслуговує на люблячий дім.

Ну все, заходь. Йди сюди. Йди сюди. Левчику. Йди сюди.

[гарчить лев]

[гарчить лев]

[гарчить лев]

Він нещодавно приїхав, ще перебуває в стресі.

[гарчить лев]

Схоже на посттравматичний синдром.

[гарчить лев]

Взагалі він не повинен так реагувати.

[гарчить лев]

Це притому, що він знаходиться на заспокійливих препаратах.

Те, що мені іноземні лікарі рекомендували, він отримує, але краще не стає.

Цей лев приїхав з Краматорська, нещодавно і через це він так реагує.

Там, звідки ми його забирали,

він взагалі сидів в малесенькій клітці, от як чверть цієї однієї.

[гарчить лев]

І він ще перебував під бомбардуваннями в цьому замкненому просторі,

тож, звичайно, воно далося взнаки.

Це не агресія. Це така форма прояву страху.

[гарчить лев]

Я дуже сподіваюся, що коли він вийде у великий, просторий вольєр,

то це якось нормалізує ситуацію.

Обстріли, яких зазнавали українські міста на початку вторгнення,

суттєво впливали на тварин.

І не тільки на домашніх, але й на них,

що живуть у просторих вольєрах Київського зоопарку.

Ці звуки обстрілів, бомбардувань, були головним фактором стресу,

і тварини були дуже знервовані.

Коли працювало ППО, були обстріли, всі тварини були сховані.

Леви жили перший тиждень у підвалах.

Ми навіть слона навчили за дві хвилини заходити до будівлі.

Пелікани почавили всі кладки яєць,

і можливість отримати пташенят пеліканів навесні було втрачено.

Одна самиця лемура відмовилася годувати дитинча,

і наші співробітники годували його штучно, назвали його Байрактар,

тож тепер в нас є лемур Байрактар.

[плямкає лемур]

Звісно, ми хвилювалися за нашу велику фауну: слонів, жирафів.

Бо коли в них стрес, вони можуть знищити все навколо і можуть нашкодити собі.

Слон перші тижні дуже стресував.

І поруч з ним цілий тиждень наша працівниця день і ніч перебувала.

У нього був такий ненормальний стан, йому давали антидепресанти.

Вони інакші, але вони такі ж,

і вони так само страждають, і вони так само радіють зустрічі.

Вони такі ж, як і ми.

Гадаю, вперше стало помітно,

наскільки потерпають тварини під впливом воєнного конфлікту.

Гадаю, що українці показали усім, що тварини - це істоти,

які також відчувають страх, відчувають радість, коли їх рятують,

вони відчувають зв'язок і прив'язаність до своїх людей і до інших тварин,

і гадаю, серед усіх тих жахів, що відбувалися, це було щось дуже гарне.

Всього в притулку померло 222 собаки.

263 нам вдалося врятувати.

[звучить музика]

У нас дуже багато наших волонтерів, коли дізналися, що тварини живі,

всі почали писати: якщо живий собачка такий-то, такий-то,

я його заберу, і я його заберу, і я його заберу!

І я написала, в мене була улюблениця Бурулька.

І мені телефонують і кажуть: «Вона жива, в поганому стані, але жива».

Це словами не передати. І так, вона живе тепер в мене.

[сміється]

Буруля, Буруля.

Як це прикро не звучить, а це дуже цинічно звучить,

ці собаки не стали б домашніми, якби не ця трагедія, на жаль.

Тільки таким чином вони покинули стіни цього притулку.

Леви, які були в мене, зараз і в Іспанії, і в Бельгії, і в Голландії,

і в Німеччині - те, що я знаю, - і в Південній Африці, і навіть в Америці.

Я на «Фейсбуці» відстежую, тому що цікаво.

Зараз багато присилають мені фото, відео:

«Дивись, ось твій лев», - яких я геть не впізнаю,

тому що за період війни я рятувала їх дуже багато, і я не всіх пам'ятаю.

Коли мені показують: «Ось твій лев, врятований з України».

Я розумію, що, мабуть, так, але я їх не впізнаю.

Виходить, так, що наші леви стають теж емігрантами.

Ну насправді для них це добре, бо український клімат їм не підходить.

Це африканська тварина.

Для левів, які виїхали, все склалося. Можна навіть сказати, що їм пощастило.

[звучить музика]

[брязкіт замків]

З нашого досвіду тут, в Іспанії,

ми побачили і усвідомили, що біженцями від війни

можуть виступати не лише люди, а й тварини.

Протягом минулого року ми отримали 11 левів з України, тож тут багато тварин,

яким потрібна наша допомога.

Його звати Брецель, і він - один з чотирьох левів, що прибули з України.

Все, що ми знаємо про історію Брецеля,

це те, що його тримали, я б сказала, як хатню тварину,

його покинули, і ми знаємо, що бомби падали поряд з ним, і тому він має рани.

На початку він був доволі агресивним щоразу, як ми наближалися до нього.

Щоразу, як хтось наближався до клітки, він поводився досить агресивно.

Коли ми побачили його вперше, він був увесь травмований.

На обличчі в нього були дуже великі травми.

Мабуть, він намагався якимось чином втекти і дуже сильно вдарився лицем.

На початку він дуже погано реагував на кожен рух, кожен звук.

Його дуже все дратувало.

Гадаю, зараз Брецель - зовсім інший лев.

Видно, як він поводиться, ходить по вольєру,

спостерігає за сусідами, як він поводиться з нами.

Ми бачимо, що він починає поводитися як нормальний лев.

Без всього того стресу, з яким він прибув.

Іноді людям дуже складно зрозуміти, що так, це тварини,

але їхній розум працює подібно до людського в травматичних ситуаціях.

Гадаю, вони заслуговують на другий шанс

мати нормальне, спокійне і безстресове життя.

Насправді зараз війна допомогла дуже багатьом тваринам

отримати комфортні умови і жити нормальним, їхнім природнім життям,

наскільки це можливо в умовах неволі.

Наприклад, левам, які зараз знаходяться в Південній Африці,

в яких вольєри по чотири гектари на природному ґрунті,

в природному кліматі.

Кращого для утримання в неволі точно вже нічого не вигадаєш.

Хотіли побачити ваших левів в Південній Африці?

Звичайно. Думаю, що я їх побачу. Закінчиться війна, я обов'язково поїду.

Це, мабуть, перше, що я зроблю, коли закінчиться війна.

Що краще для тварин: евакуюватися чи залишатися в зоопарках?

Звісно, евакуація - це правильне рішення. Якщо є така можливість.

І іноді це стається.

Наприклад, цього року французький зоопарк був евакуйований через лісову пожежу.

Київський зоопарк вирішив не евакуйовуватися,

і це було правильне рішення в нашій ситуації.

Щоб нормально переїхати, треба десь два місяці підготовки.

Великий відсоток, що не доїдуть тварини, загинуть від стресу.

Евакуювати тварин - це дуже складно. Це складна логістика.

Транспортування жирафа -

це, мабуть, одне з найскладніших транспортувань серед тварин взагалі.

Великих жирафів взагалі ніхто не возить. Це зрозуміло - висота.

Дорослий самець - до шести метрів. Ці чотири з половиною, до п'яти метрів.

Тут все пов'язано з логістикою.

Висота жирафа, висота коліс автівки, висота транспортної клітки.

Не під кожними дротами цей вантаж може пройти, не під кожним мостом.

Навіть коли везли цих молодих жирафів, - це понад два роки тому, -

будували спеціальну логістику,

як проїхати містом з урахуванням трамвайних дротів, тролейбусних дротів.

Звісно, якщо ти вирішуєш евакуювати тварин,

це може бути депресивним фактором для людей,

тому що це, як визнати невдачу - ти не можеш забезпечити безпеку міста.

Сьогодні тваринам тут, на території зоопарку, безпечніше,

ніж ми б повезли їх кудись і розмістили в якомусь зоопарку.

[сопе]

Перші кілька тижнів люди телефонували постійно і пропонували допомогу.

Деякі люди з Києва були готові взяти навіть крокодила до ванної,

та, звісно, нам потрібні були гроші.

Ми відкрили систему онлайн-продажу квитків,

і люди з різних країн, не лише з України, купували квитки.

Люди купували квитки в зоопарк, який не працював.

Квитки купувалися і в Англії, і в Америці, і в Японії, і Чехії.

І ось завдяки цій допомозі зоопарк зараз живе,

має можливість годувати тварин, платити податки, доглядати, прибирати.

Вася хлопчик!

Звати його Вася. Це маїсовий полоз.

Господарі поїхали в евакуацію і нам його залишили.

Так, він ручний. Звичайно ж, він ручний. Хатня тварина. Вже, власне, як дитина.

Такий вік - дев'ять років.

Як кішка, собака, яка сиділа, телевізор на руках дивилася.

А тепер його посадили в коробку, і він сидить тут,

тому що немає в нас таких волонтерів, які приходять і заспокоюють хатніх тварин.

У перший день під зоопарком знаходили невеликі ящички. Відкриваємо - пітон.

Або папуга. Або там якась ящірка.

Це я вам показую саме тих, яких люди віддали.

Це єменський хамелеон. Він такий сердитий. Звуть його Ігорьок.

Так, красень. Красень.

Тобто за цей час ми прихистили 150 тварин, але це не кішки, не собаки.

Привезли 11 мавп, 12 черепах.

Ну десь 450 тварин ми прихистили тут, в зоопарку.

Це величезна риба. Її господарі теж віддали в зв'язку з тим, що вони поїхали.

Це дуже дорога риба.

І в тому розмірі, в якому її віддали, вона може і 7, і 8, і 10 тисяч коштувати.

Ось тут у вольєрі в нас живе пара поні,

маленьких коників, яких нам привезли наші воїни з села Посад-Покровське:

«Ми обов'язково після війни приїдемо, ми заберемо цих тварин.

Ви, будь ласка, їх врятуйте, збережіть», - ну що ми й робимо.

Багато собак було в моєму домі. Гадаю, п'ять чи шість сотень. Це…

В мене є, здається, 10 цих папок, і це все прийомні собаки.

Це все собаки з України. Усі вони.

[звучить музика]

Я забираю їх у свій дім, вчу їх ходити на повідку, вчу їх любити авто,

вчу любити людей, і гадаю, це головне, заради чого я живу.

На сьогоднішній день

1161 собака шукає родину.

Я роблю оголошення на спеціальних сайтах для собак.

Фотографую їх, пишу текст з описом. Люди повинні заплатити, звісно.

Ніколи не віддаю собаку задарма.

Якщо люди хочуть познайомитися з собакою, вони приїздять до мене.

І ми йдемо на прогулянку, спілкуємося,

деякі люди норм, та якщо ні, я кажу: «Вибачте, ви йому не підходите».

А коли люди підходять, то вони можуть забрати собаку.

Особисто я прихистила 8 собак з України,

але якби я мала достатньо грошей і місця, то я взяла б 10 собак з України.

Або навіть більше.

Леді! Леді, моя Леді.

[гавкають собаки]

Це Леді, моя улюблена собачка. Ми врятували її з Бучі.

В неї від вибухів вилізли оченята.

Вона страждала, довелося видалити очі. Лікарі не змогли врятувати.

Ми знйшли їй сім'ю в Америці, і скоро вона їде до американского сенатора у Вашингтон.

В нас багато тварин, які потребували перетримки, поки ми шукаємо їм родину.

І в мене була така ідея-фікс: я хотів, щоб вони чекали в якихось нормальних умовах.

Ми йшли до цього сім місяців.

Ми запросили зірок, пресу і фанатів чотирилапих.

Привіт!

А ще ми запросили Глорію, Шафу, з усією своєю родиною.

Кішка Шафа, яку ми врятували, вона стала трампліном у будівництві цього притулку.

Мені здається, що Шафа, по суті, збудувала цей притулок,

тому що вона стала такою знаменитою,

багато донатів надійшло через цю історію.

Люди побачили її, вона їх зворушила, і вони сказали: «Я хочу допомогти цїй».

Прийшло стільки пожертв, що волонтери такі: «А давайте збудуємо притулок».

Діма завжди хотів побудувати притулок для цієї громади, для Ірпеня.

Тож він здійснив це.

[овації]

По суті, ми її врятували, а вона продовжує рятувати інших безпритульних тварин.

[рипить скотч]

[шуршить корм]

[звучить музика]

Війна кардинально змінила життя кожного українця.

Моє в тому числі. Моє вона змінила.

До війни я не міг подумати, що я займатимусь порятунком тварин.

Зараз це, можна сказати, сенс всього мого життя.

Я решту своїх днів, впевнено можу сказати,

буду рятувати безпритульних тварин.

Я зрозумів, що в цьому якась моя місія.

Інколи, коли ми думаємо, що ми рятуємо тварин, насправді це тварини рятують нас.

[звук вибуху]

Песик вчора до нас прив'язався випадково.

Ми йшли вулицею, він прив'язався, ну і ми не змогли його лишити на вулиці.

Взяли його до себе. Пригріли. Всю ніч поряд зі мною спав.

Сподіваємося, з нами залишиться.

Моя дружина дуже любить тварин.

Каже: «Так, нікого не чіпати! Собачку прихистити, кішечок прихистити».

[звуки вибухів]

Тож він з нами житиме.

От і кішечки в нас дві штучки.

Це Черепашка. Вона в нас мама. Народила буквально три дні тому четверо кошенят.

Іди, іди, іди. Це тобі.

Їж. Була ексклюзивна баночка тушоночки з курятинки - ми її нагодували одразу.

Тримали для себе, а віддали їй. [сміється]

Я людина тактильна, мені треба щось мацати. От кішка - вона дуже допомагає.

Моя дружина каже, що знімає стрес. [сміється]

Це як би гріє душу, тому що тварини, вони заспокоюють в будь-якому випадку.

Тобто чуєш навіть той гавкіт собак віддалено,

і він дуже сильно заспокоює, що окрім цих вибухів,

цієї тиші нічної, є ще щось живе навколо, життя продовжується.

[звук вибуху]

Тобто є якесь таке відчуття, ніби ти вдома,

десь в затишку, в теплі.

Ти відчуваєш турботу, відчуваєш відповідальність.

Почуваєшся себе людиною, словом, коли є про кого піклуватися.

Поприбивалися, а куди їх подіти? Вона ж жива, це тварина.

Це тварина, а ми люди.

Сімбіоз. [сміється]

[гуркіт металу]

[дзенькає рація] Вітя!

Прийом.

Як обстановка? У мене норм.

Плюс.

Вогонь.

Довгий час син хотів собаку.

[гавкає собака]

[пищить м'ячик, звучить музика]

Ми вибрали такого собаку, щоб було практично з собою його возити.

Щоб багато місця не займав і, скажімо так, компактний.

Ну і, звичайно, ми дивилися на маленькі породи з родослівними.

Щоб були на нього всі керівні документи, бо ми планували займатися виставками.

Не встигли ми до цього дійти, бо прийшла до нас війна.

[звук вибуху]

Оскільки я постійно на роботі, щоб Патрона самого не лишати вдома,

він постійно їздив зі мною на роботу.

Так, між собою, з хлопцями ми жартували, типу класний собака, активний,

розвинутий нюх, давайте попробуємо його на різні вибухові матеріали.

Ми практикували, коли йде знищення і в нас є вибухівка,

і ми давали йому вибухівку постійно нюхати.

Я міг її десь заховати, щоб він її знаходив.

[гавкає собака]

Коли вже з території Чергінівської області наші Збройні сили вигнали агресора,

тоді ми вже включили активний режим пошуку з Патроном

протитанкових і протипіхотних мін.

Він бере активну участь у нашій команді.

Він коли виходить, ми на нього надягаємо модний жилет.

Жилетка зроблена на замовлення, і зверху зроблена ручка.

Коли ми бачимо, що є розтяжки, я одразу можу підхопити Патрона за ручку

і перенести в безпечне місце, щоб він не заскочив на розтяжки.

Він легенький, можна його взяти з собою в автомобіль, він не буде заважати.

Тому що якби їздила з нами, навіть якщо взяти вівчарку чи якусь іншу породу,

доводилося б когось на роботі залишати,

щоб звільнити місце в службовому автомобілі, щоб він їхав з нами.

Пішли, пішли.

Вага Патрона 4,5 кілограма.

Навіть якщо ми працюємо з протипіхотними мінами, зусилля - від 5 кілограмів і вище,

а якщо брати протитанкові - від 150,

він сміливо наступить і не буде детонації.

Суперможливість як у Супермена, скажімо так.

[реве мотор]

Сапери для місцевих жителів на даний час, скажімо, вони свого роду як герої.

Тому що вони ризикують своїми життями, не перебуваючи на передовій, а в тилу.

Ми намагаємося по максимуму якнайшвидше розмінувати територію,

щоб люди могли нормально повернутися до життя.

[реве мотор]

[дзенькає рація] Вітю, працюємо.

Прийняв.

[звук вибуху]

- У мене мамин телефон. - Так.

І в мене на телефоні фотка вас із татком.

Я як в одну програму зайшла, вам корону в програмі надягнула.

А татові - відьмівського капелюха. І в мене ця фотка залишилася.

- Покажеш? - Так. Якщо мама телефон дасть і зарядку.

[нерозбірливий запис розмови]

Вибачте за питання, але я мушу спитати, що сталося з Артемом.

Артем отримав осколкове поранення.

Поранення було критичне, але ще пару днів він тримався і вже в реанімації загинув.

Клик, зі мною будеш спати сьогодні? Добре.

Діти завжди просили: «Тату, привези собаку».

Ми побачили, закохалися, постійно він його показує, постійно він знімав нам відосики.

«Ось дивіться, собачка».

І тому ми з ним уже віртуально познайомилися, подружилися.

Коли він був з ним майже рік поряд,

то це взагалі він був з ним більше, ніж ми, за останній час.

Тому виникла така ідея його забрати.

Але я, чесно кажучи, одразу не була впевнена, що то він,

бо мені звжди присилали його з ракурсу з оцими зубами,

а там він, на фото, такий позитивний, усміхається.

І я кажу, він начебто був серйозним військовим собакою, а тут така гарнюня.

Я почала дзвонити Катерині, яка займається цими тваринками.

Вона каже: «Так, це він». Він один такий, з такою голлівудською посмішкою.

Але він вже був прилаштований до якоїсь родини, вона нам його віддали.

Застібну тебе, чік-чік.

Клик уже допомагає. От спочатку було важко, бо це новий член родини.

Але зараз він забирає на себе дуже багато часу.

Коли ти про когось піклуєшся - це ранкові прогулянки о шостій ранку…

Це постійні спроби його чимось таким смачненьким нагодувати…

І це забирає багато часу, відволікає від якихось сумних думок.

Це дійсно класно, от чесно, собака - це порятунок.

Клик, гуляти підемо?

Він нагадує про чоловіка, якась пам'ять про те, який він був, про його людяність.

Оскільки в нас є фотографії, є відео, де він звертається до дітей, знімаючи відео,

навіть діти цитують фрази з тих відео.

От він казав на відео: «Будеш зі мною спати, так?»

І от донька лягає спати, бере до себе Клика і каже: «Ти будеш зі мною спати?»

Тобто постійно його присутність

якось нагадує нам про тата і про чоловіка мого.

Начебто він поряд з нами, приїхав, привіз собаку, як і обіцяв.

Патросю, ти маленький мій! Ти спати, ти спати хочеш, так?

Ми знаходимося в підвалі нашого головного управління.

Тут ми були під час авіаударів, коли били по нашому місту.

Безпосередньо в цьому підвалі, на цьому місці

ми сиділи з Патроном і створювали йому Інстаґрам-акаунт.

І ми сфоткали: він, якщо не помиляюся, в позі зайки сидів,

і людям це сподобалося, і ми далі почали робити фото, відео і подібне.

[звучить музика]

♪ Хто тримає цей район? Пес Патрон, пес Патрон! ♪

♪ Хто крутіший за айфон? Пес Патрон, пес Патрон! ♪

♪ Хто не ходить на газон? Пес Патрон, пес Патрон! ♪

♪ В розмінуванні чемпіон - пес Патрон! ♪

Патрон! Патрон! Патрон! Патрон!

Патрон!

Доброго дня!

[радісні вигуки]

Ви знаєте, хто до вас прийшов у гості?

- Патрон! - Патрон!

Патрон!

Граната може ховатися там, де не очікуєш:

вона може бути схована в якійсь шафці.

Потрібно відійти на безпечну відстань і сповістити нашу службу 101.

[оплески, гавкає собака]

Щоб пояснити дитині щось складне і комплексне, як от правила мінної безпеки,

потрібно знайти слова і форму подачі, яка буде сприйнятною.

Тож з цієї причини ми хотіли спочатку номінувати відому людину,

а потім почали думати: хто найвідоміший зараз в країні після президента?

І ми зрозуміли, що це собака.

[оплески]

Сьогодні важливий день,

тому що вперше в історії «Юнісеф»

ми оголошуємо «амбасаДОГа» доброї волі.

[гавкає собака]

«Юнісеф» надав цей титул Девіду Бекхему, Орландо Блуму,

Кеті Перрі, Г'ю Джекмену, Ліаму Нісону, а тепер серед них і пес Патрон з України,

чим ми дуже пишаємося, тому що коли він займається розмінуванням,

він знижує ризик, що хтось підірветься.

В той же час він вчить дітей, яких кроків потрібно дотримуватися,

коли ти натрапляєш на мінне поле або бачиш підозрілий предмет.

Ми пам'ятаємо війни в Сомалі, Ефіопії, і я не пригадую якоїсь тварини,

яка хоча б наблизилася до такої ж популярності,

яка б стала голосом суспільства.

Гадаю, вся справа у феномені українців.

Люди схильні надавати антропоморфні риси практично всьому, що їх оточує.

Нариклад, коли я викладаю свій курс, я зазвичай ставлю запитання:

«Чи є у вас робот-пилосос?

Ну такий невеличкий. Скільки з вас дали ім'я своєму роботу-пилососу?»

І більшість каже: «Я дав ім'я! Я думав, що це я один такий».

У вас також є пралка, сушарка, також є звичайний пилосос, є тостер.

Що з цього також має ім'я? Нічого.

І це тому, шо люди ставляться до цього пилососа майже як до хатньої тварини.

Тож вони дивляться на це як на щось дуже-дуже людське.

Ми всі знаходимось під чиїмось впливом.

Така природа людей, і доволі просто стати жертвою маніпуляцій.

Але ти маєш комусь довіряти. Собака не вміє маніпулювати.

Його поведінка на сто відсотків говорить лише те, про що він думає.

Я б сказала, що феномен полягає десь у цьому.

Люди дивляться на цих тварин також крізь призму того, що вони люди,

тож, ймовірно, вони наділяють пса Патрона якимись людськими рисами.

Це пес, що допомагає солдатам, і цей пес і сам є солдат.

Ми створюємо легенду цієї війни.

Ми зараз всі пишемо цю легенду, яка буде розказананаступним поколінням.

І тварини - це звичні герої легенд.

В когось був дракон, а у нас є суперпес Патрон.

Доброго дня!

Добрий день.

Патрончику!

Привіт! Привіт.

Патрончку, Патрончику.

Хороший, хороший. Красунчик, красунчик.

[скавучить песик]

[сміється]

Це було місто Ізюм, ми виконували роботи за викликами від місцевого населення.

Був присипаний міною, яка розсипається…

з повітря, вона присипала піском, я її пропустив.

Там детектор погано ловив, бо там був металевий паркан.

І я її пропустив.

[звучить музика]

У мене було пів стопи залишилось.

Але лікарі, професори тут подивилися, сказали, що краще…

зробити місце під повноцінний протез і повнцінно ходити.

Патрон допоможе в цьому, звичайно… Патрошо, ти що?

Морально і матеріально.

[нерозбірлива розмова]

[звучить музика]

[скрип дверей]

Патрон, він показав взагалі, хто є такі сапери,

хто такі сапери Державної служби з надзвичайних ситуацій.

І яку вони важливу роботу виконують на даний час.

Ящики з тротилом, селітра…

- Здрастуйте. - Доброго дня.

- Чи це не той відомий Патрон? - Він.

Так? Ох, яке ж щастя!

Я радий, що є такі вихователі таких чудових тварин, які рятують нам життя.

Дякуємо.

Звичайно, коли ми на роботі, ми є одним цілим.

Це маленький мій напарник, мій помічник, який мені постійно допомагає.

Ну і, звичайно, він, як нормальні всі собаки, також…

Скажімо, як ми вже називаємо «режим звичайного собаки», коли ми відпочиваємо,

йому потрібно також виділити якийсь час, щоб він переключився трішки на ігри,

побігав сам по траві, побігав за палкою, щось погриз.

Ти молодець.

Стій, стій.

Стій, стій…

Стій! Чекати, чекати, чекати…

[звучить музика]

Це другий раз за пів року, коли ми вийшли в місто просто погуляти,

подихати свіжим повітрям, поивитися, як люди відпочивають, ходять містом спокійно.

Тому що ми постійно перебуваємо в такому режимі, у нас багато роботи.

І в нас не виходить практично гуляти, просто відпочивати,

вести, скажімо, нормальне спокійне життя, яке ми вели до цього.

Патрон.

- Патрон? - Так.

- Це Патрон? - Патрон.

- Так? - Так!

Справді?

Я побачила його, уяви!

Мрія така, щоби поскоріше все закінчилось

і ми просто повернулися до нормального спокійного життя.

[звучить музика]