Original subtitles

АНГЛІЯ. 1935 РІК

КІНЕЦЬ

«ПРИГОДИ АРАБЕЛЛИ» П’ЄСА БРАЙОНІ ТЕЛЛІС

-Я дописала п’єсу. -Молодчина!

А де мама?

Мабуть, у вітальні.

Сподіваюсь, ви сьогодні не плутатиметесь під ногами, міс Брайоні.

Нам треба готувати вечерю на десять персон.

Привіт, мала! Чув, ти ставиш п’єсу.

-Хто тобі сказав? -Сорока-білобока.

-Прийдеш подивитись? -Не знаю, чи буде мені…

Краще дай почитати.

Я досі зберігаю копії твоїх творів.

-Усіх до одного. -Все одно приходь.

Побачимо.

Мені треба йти.

Мамо, я до тебе!

Прекрасно. Донечко, це прекрасно! Твоя перша п’єса.

А Леону сподобається?

Звісно, що так.

«Пригоди Арабелли», Брайоні Телліс.

-Сі. -Що?

Як це — бути іншою людиною?

Сподіваюсь, не так жарко.

-Я хвилююся за п’єсу. -Я впевнена, що це шедевр.

На репетиції мало часу.

Близнюки зможуть зіграти?

Не свари їх.

Уяви, якби твоя мама втекла з ведучим із радіо.

Краще б я написала Леону оповідання.

Там читаєш «замок» — і бачиш вежі,

ліси і хатинки внизу.

А в п’єсі…

все залежить від інших.

-Сі. -Що?

Чому ти не спілкуєшся з Роббі?

Спілкуюся. Просто в нас різний статус.

-Чому треба грати? -Нащо це?

Відсвяткувати приїзд мого брата Леона.

-Не люблю вистави. -Я теж.

-Як можна не любити вистави? -Бо це показуха.

Або ви граєте, або я вам всиплю.

-І батькам розкажу. -Нас не можна бити.

Ми тут у гостях. Вам батьки що казали?

-П’єро? -Слухатись.

-Джексоне? -Слухатись.

Правильно, слухатись.

Брайоні, про що твоя п’єса?

Про те, що любов — це добре,

але не треба втрачати голову.

-Арабеллу гратимеш ти? -Не обов’язково.

-А можна я? -Лола грала в школі.

Будь ласка. У мене так давно не було нічого хорошого.

Добре. Грай.

Спочатку прочитаємо п’єсу.

Якщо ти — Арабелла, то я буду режисером,

дуже дякую.

Пробачте.

Я прочитаю пролог.

Пролог.

«Це історія про наївну Арабеллу, яка пішла з невідомим кавалером.

Засмутилися батьки,

що їхня донька в Істборн вирішила втекти.»

Що?

-Нічого. Просто дивлюся. -На репетицію не можна.

Приходь увечері на виставу.

-Увечері я працюватиму. -Тоді вибач, Денні.

-Може, скупаємось? -Так, так.

-Ні, в нас мало часу! -Сесілія нам дозволить. Ми до неї.

Перерва піде всім на користь.

Сесіліє! Сесіліє!

Сесіліє!

Сесіліє!

Сесіліє! Сесіліє! Можна нам скупатись?

Можна. Тільки далеко не запливайте.

Скрути й мені більшовицьку цигарку.

-Гарний день. -Аж занадто жарко.

-Книжка цікава? -Не дуже.

Це спочатку.

Я люблю Філдінґа.

Він більш пристрасний.

-Сьогодні приїжджає Леон. -Я чув.

І його друг.

Пол Маршалл, шоколадний барон.

-Квіти для нього? -Можливо.

Леон каже, він дуже привабливий.

Вчора дзвонив Старий. Каже, ти хочеш стати лікарем.

-Я думаю про це. -Ще шість років учитися.

-Іншого способу нема. -Ти міг би отримати ґрант.

-Я не хочу бути вчителем. -Ти ж відмінник.

Я поверну твоєму батьку всі гроші.

Я не це мала на увазі.

-Дай допоможу. -Дякую, я сама.

-Візьми квіти. -Я сама. Не треба.

От ідіот!

Це найдорожче, що в нас є!

Уже нема.

Обережно!

Я…

Привіт, Роббі. Як справи?

Не треба його підбадьорювати.

Сі!

Мамо!

-Денні, а де всі? -Не знаю, сер.

-Сер! -Помираю від спраги.

-Ти щось будеш? -Аякже.

-Віскі? -Будь ласка.

-Леоне! -Ось і вона!

Як я скучила!

Я тут ледь не здуріла.

Моя сестра, Сесілія. Пол Маршалл.

Я стільки про вас чув!

-Я теж. -Де ми його розмістимо?

У блакитній кімнаті. Мама не вийде, у неї мігрень.

Не дивно. Така спека.

Це велика кімната поруч з дитячою.

Старий лишився в місті?

Так. Щось термінове в міністерстві.

-Вистава буде чи ні? -Ні.

-Чому? -Не знаю.

Мені тут не подобається.

Виводити новий товар складно.

Інший маркетинг, упаковка, форма.

Навіть смак інший. Повністю нова технологія.

Зараз ми запускаємо нову шоколадку «Амо».

«Амо» для армії. Реклама: «Заряджай Амо».

Мій інформатор у міністерстві — колись у ліцеї я йому взуття чистив —

каже, що наш шоколад можуть включити до солдатського пайка.

Доведеться відкрити ще три фабрики.

А якщо почнеться мобілізація…

Хіба що Гітлер заспокоїться.

А це дуже сумнівно. Ти зі мною згоден?

-Хорошого тут мало. -Я роблю коктейль із льоду,

рому і чорного шоколаду. Надзвичайно смачно.

-Вгадай, кого ми зустріли. -Роббі.

-Я запросив його на вечерю. -Леоне, навіщо?

Роббі — син домогосподарки, чий батько 20 років тому здимів.

Він отримав стипендію в місцевій школі.

Три роки тому Старий влаштував його в Кембридж.

Учився одночасно з Сі. А вона всі три роки з ним не розмовляє.

І до своїх подруг не підпускає.

У кого є сигарета?

Я не розумію, чого він длубається в землі.

Він хоче вчитися на лікаря.

І Старий погодився?

Скажи йому, щоб не приходив.

Чому? Між вами щось сталося?

Заради Бога!

-Коли ми поїдемо додому? -Скоро.

Нам нікуди вертатись. Вони розлучаються.

-Не смій так казати! -Це правда!

Щоб я цього більше не чула!

-І що буде далі? -Я теж завжди ставлю собі це питання.

Я Пол Маршалл. А ви, мабуть, небожі з півночі.

-Як вас звати? -П’єро.

-Джексон. -Прекрасні імена!

Ви знаєте наших батьків?

Я читав про них у газеті.

-І що ж ви вичитали? -Самі знаєте. Усілякі дурниці.

Не будемо про це при дітях.

Ваші батьки — чудові люди. Це всім відомо.

Вони люблять вас і завжди про вас думають.

Шикарні штанці!

Купила їх у «Лібертіс», після вистави.

-Після якої вистави? -«Гамлет».

О, так. «Бути чи не бути»!

А у вас гарні туфлі.

«Дакерз» на Терл.

Там роблять дерев’яну штучку за формою ноги. І за нею шиють.

Їсти хочу. Коли вечеря?

Я вас виручу, якщо вгадаєте, як я заробляю на життя.

-У вас є шоколадна фабрика. -Це всі знають.

Ви не вгадували, а знали.

Ці шоколадки будуть у кожному рюкзаку солдатів Британської армії.

А завдяки глазурі вона не тане.

А чому їм роздаватимуть солодке?

Вони воюватимуть за нас.

Наш тато каже, що війни не буде.

Твій тато помиляється.

-«Амо» для армії. -Амо, амас, амат.

Відмінно!

Не цікаво, коли все закінчується на «о». «Поло», «Аеро».

А ще «Оксо» і «Брілло».

Якщо ви не хочете, я віддам її вашій сестрі.

Кусай.

Давай, кусай.

«Принцеса знала, що він злий і безжальний.

Але кохання до сера Ромулуса виявилося сильнішим за неї.

Принцеса відчувала, що рудим довіряти не варто.

Поки молодий охоронець пірнав в озеро,

шукаючи чарівний кубок,

Сер Ромулус тільки підкручував свої хвацькі вуса.

Сер Ромулус мчав на північ з двома компаньйонами…

наближаючись до блискучого моря…

Його вважали надзвичайно мужнім і хоробрим…

Ніхто не здогадувався,

що на серці в сера Ромулуса панує безпросвітна темрява.

Він був найнебезпечнішою людиною на світі».

«Люба Сесіліє. Я вирішив написати тобі,

щоб вибачитись за свою незграбну поведінку…»

«Пробач, якщо це виглядає дивним, але я…»

«У СВОЇХ МРІЯХ

Я ЦІЛУЮ ТВОЮ ПІХВУ,

ТВОЮ СОЛОДКУ ВОГКУ ПІХВУ».

«Люба Сесіліє.

Я пробачаю тобі те, що ти вважаєш мене ненормальним.

Річ у тім, що у твоїй присутності я почуваюся дурником,

і винна в цьому не спека.

Ти пробачиш мені?

Роббі».

Ти кудись ідеш?

Леон запросив мене на вечерю.

Ось чого я цілий день срібло чищу.

Згадаю тебе, коли побачу себе в ложці.

Ти не схожий на свого батька. Анітрішечки.

Бо я весь у тебе. Буду пізно.

Сорочки висять нагорі.

-Синку! -Що?

Та нічого.

Брайоні! Це ти там?

З тобою все гаразд?

Можеш зробити мені послугу?

Передай цього листа Сі.

Бо самому мені трохи незручно.

Гаразд.

Брайоні.

Брайоні!

…ПІХВУ.

Ти називаєш його гарною парою?

Авжеж.

Він вважає себе красенем,

а в самого з вух волосся стирчить.

Від нього народиться купа дурнуватих крикунів.

-Він дуже хороша людина. -Ти про всіх таке кажеш.

Леоне!

Хто це до нас прибіг?

Леоне, я написала для тебе п’єсу. І хотіла її поставити.

Називається «Пригоди Арабелли».

-Ще є час. Не обов’язково саме сьогодні. -Ні, це неможливо.

-Брайоні! -Почитаймо її після вечері.

-Брайоні, ти це читала? -Так, давай так і зробимо!

-Брайоні! -А ось і я. І мій шок-тейль.

Дуже раджу скуштувати!

А конверта не було?

Можна до тебе?

У мене був жахливий вечір!

Близнюки мене замучили. Глянь.

Жахливо.

Показували, як корови кусаються?

Ото ж бо!

Вони хочуть додому. Наче це я їх тут тримаю.

Лоло.

Можна я тобі розкажу щось жахливе?

Давай.

Яке найгірше слово ти знаєш?

-Він просто маніяк! -Це точно.

-І що Сі робитиме? -Не знаю.

-Подзвони в поліцію. -Ти думаєш?

Він пише, що тільки про це й мріє.

Покажеш їм листа — і все.

-Пообіцяй, що нікому не скажеш. -Обіцяю.

Хтозна, що він зробить, якщо дізнається.

Це точно.

Іди вмийся. А я перевдягнуся.

Дякую, Брайоні. Ти молоток.

Сесіліє!

-То я помилково. -Брайоні прочитала.

Який жах. То була не та… версія.

Так.

-Не для широкого загалу. -Ні.

Яка версія була для мене?

Не знаю. Більш… формальна. І менш…

-Анатомічна? -Так.

Це триває багато тижнів, а сьогодні вранці біля фонтану…

Я ніколи так раніше не поводилась.

Я була така зла на тебе, і на себе.

Думала: якщо ти поїдеш у медінститут, я заспокоюся. Але…

Не розумію, чому я була така вперта. Така…

Така дурна.

Ти знаєш, про що я. Правда?

I знав ще раніше за мене.

Чому ти плачеш?

А ти не здогадуєшся?

Здогадуюсь.

Роббі.

Сесіліє.

Я люблю тебе.

І я люблю тебе.

Хтось іде.

Сесіліє!

Отака от вечеря на бруківці.

Мої батьки вважали, що спека породжує розбещеність.

Влітку нам із сестрою часто забороняли виходити з дому.

Щоб ми не провокували місцевих селян.

А ти що скажеш, Сі? Тебе літня спека розбещує?

-Боже! А чого це ми зашарілися? -Тут дуже жарко.

Лоло, зітри помаду, ти ще мала.

А ти, Брайоні? Як ти сьогодні нагрішила?

-Я сьогодні не грішила. -Хтось бачив близнюків?

Так. Вони були невеселі. Бідолашні.

Ви нічого не знаєте.

Брайоні. Де твоя вихованість?

Ніякі вони не бідолашні.

-Гляньте, що вони зробили з Лолою! -Про що ти?

Джексон і П’єро покалічили їй руку.

Її правда. Я сам їх розтягував.

Бачте, теж постраждав.

Лоло, це близнюки тебе так?

Так. Влаштували бійку!

Але це не смертельно. Правда, Лоло?

Брайоні, приведи їх сюди.

Хай ідуть вечеряти і не забувають про манери.

-Чому вічно я? -Брайоні, роби, що кажуть.

Усім, кого це стосується.

-Лист! -Дай мені!

-Вони втекли. -Хто?

Близнюки.

«Ми втекли, бо Лола з нас знущається. І ми хочемо додому.

-А ще — вистави не було». -Знайдемо. Далеко вони не зайшли.

Сі, підеш зі мною.

П’єро!

Хлопці!

Джексоне!

Хлопці!

П’єро!

Лоло? Що з тобою?

Пробач. Я не… Пробач.

Хто це був?

Я його бачила.

Бачила.

-Це був він? -Так, він.

Лоло, хто це був?

Роббі? Так?

-Ти його бачила? -Він точно сексуальний маніяк.

Ти не знаєш, що сталося перед вечерею.

Він накинувся в бібліотеці на мою сестру.

А якби я не увійшла?

-То ти його бачила? -Звісно, бачила! Як тебе зараз.

Він штовхнув мене на землю, а потім закрив очі руками.

Я не могла навіть… Я ніколи…

Слухай.

Я знаю його з дитинства, і я його бачила.

Бо я не знаю напевне.

Зате я знаю. І всім розкажу.

Дзвони в поліцію. І виклич лікаря.

-Заспокойся, люба. Усе минулося. -Роббі повернувся?

Я його не бачила.

Я знаю, хто це зробив.

-То ви його бачили? -Так, бачила.

-Як оце мене зараз? -Я знаю, що це був він.

Знаєте? Чи ви його бачили?

-Так. Я його бачила. -На власні очі?

Так. Бачила. На власні очі.

Доню, ти молодчинка.

Ми з братом знайшли їх коло озера.

Ви більше нікого не бачили?

Не раджу вірити кожному слову Брайоні. Вона фантазерка.

Коли всі пішли на пошуки, я пішов до тата.

-Чесне слово. -З якою метою?

Розповісти йому про все.

-Я знаю, що не повинна була його читати. -Ні, не повинна була.

Але нарешті вчинила правильно.

Сер, хтось іде.

-Тобі пора спати. -Але…

Негайно.

Сесіліє!

Брешете! Брешете! Брешете!

Брешете!

ПІВНІЧНА ФРАНЦІЯ ЧОТИРИ РОКИ ПОТОМУ

А я йому: «Хочеш — сиди і длубайся в носі.

Тільки дивись, щоб голову не відстрелили!

А я пішов».

-Доброго вечора, мсьє. Доброго вечора? -Що? Я сам.

Англійці? Бельгійці?

-Англійці. -Ми вам щось принесли.

Що?

Чого він хоче?

-Каже, щось нам приніс. -Чорт забирай!

-Опустіть зброю! -Ви перші!

Ми принесли вам їжу.

-Хліб, цукор. -І вино!

Слава Англії!

Слава Франції!

Що ви тут робите?

Коли почався відступ, нас атакували танки.

І я відбився від своїх.

Значить, це правда. Англійці відступають.

Дякую.

Ми підемо на світанку.

Ми стільки років воювали, так багато загинуло.

А німці знову загарбали Францію.

Ми повернемось.

Ми їх виженемо.

Обіцяю.

Хай щастить.

Чого це ти, такий панич — французьку знаєш — і в рядових?

Офіцером мені не стати, бо мене взяли з в’язниці.

-Ой, я зараз лусну! -Я не жартую.

У мене був вибір. Сидіти або піти в армію.

Щоб ти знав, ніякий я не панич.

ЗА ПІВРОКУ ДО ТОГО

Пробач за запізнення. Заблукав.

-Привіт. -Привіт.

-Може, присядемо? -Так, звичайно.

-Вибач, я не пам’ятаю. -Дві. Дякую.

Де ти живеш?

У коморі в Белгемі. Жах.

-Хазяйка нишпорка і крикуха. -Ти не змінилася.

-Тільки ця форма… -Вибач, мені треба в шпиталь.

О Боже, це…

-Пробач. -Ні.

Підтримуєш стосунки зі своїми?

Ні. Я ж казала…

Леон приходив у шпиталь. Я пройшла повз нього.

Сі, ти нічого мені не винна.

Роббі, ти читав мої листи?

Якби мене пускали до тебе, я приходила б щодня.

Так, але…

Якщо між нами…

лише те, що було три з половиною

роки тому в бібліотеці…

-то я не впевнений… -Роббі. Глянь на мене.

Подивись на мене.

Повернись.

Повернись до мене!

Найдорожча моя Сесіліє.

Найдорожча моя Сесіліє.

Сесілія.

У мого друга є будиночок на узбережжі.

Можемо зустрітися там, коли тебе відпустять.

Білий, з блакитними вікнами.

-Хай би цей автобус не приходив. -Візьми.

Нехай ця думка зігріває тебе.

Я люблю тебе.

Комусь із хлопців лишилося недовго.

«Любий. Брайоні десь знайшла мою адресу і написала листа.

Виявляється, вона не вступала до Кембриджа.

Пішла на курси санітарок у моєму колишньому шпиталі.

Певно, так вона спокутує свій гріх.

Пише, що зрозуміла, що накоїла і до чого це призвело.

Хоче зустрітися поговорити.

Я люблю тебе. І чекаю. Повернися.

Повернися до мене.

Повернися. Повернися до мене.

Повернися. Повернися до мене.

Куди ми йдемо?

Насточортіли ці шкари!

Ненавиджу їх більше за всіх німців разом узятих!

У шкарпетках до Англії не дійдеш.

Давай вдягайся!

-Якщо впаду, ти мене врятуєш? -Звісно.

Брайоні!

Дякую.

Дякую.

Дякую, дякую, дякую.

Це надзвичайно дурний вчинок!

-Я хотіла, щоб ти мене врятував… -А якби втонула?!

-Ти ж мене врятував! -Дурне дитя!

Ми могли втонути! По-твоєму, це весело?

Дякую, що врятував мені життя.

Я буду вдячна тобі довіку.

Історію не закінчено.

Нашу історію не закінчено. Я її продовжу.

Хай фрици спробують повоювати з нами в Лондоні.

На Трафальгарській площі. А ці й балакати по-людськи не вміють!

Кажеш: «Дай хліба». Або: «Де гранати?»

Тільки витріщаються. Бо вони нас ненавидять. Ось у чому суть.

Ми воюємо за Францію, а французи нас ненавидять!

Зробіть мене міністром, і я все владнаю.

У нас є Індія, Африка, так?

Хай фрици забирають Францію, Бельгію і все інше.

Вам дуже треба Польща? Імперія — це нові території.

Треба їм території — дайте їм це болото з жабами!

Нам свого вистачить. І все в ажурі.

Хіба я не маю рації?

«Дорога моя Сесіліє! Нашу історію не закінчено.

Ту, яка мала початися того вечора.

Я знову стану юнаком, котрий прийшов до твого дому

у найкращому костюмі, і життя йому усміхалося.

Юнаком, котрий щиро кохався з тобою в бібліотеці.

Історію не закінчено.

Я повернуся.

Знайду тебе і візьму за дружину.

Нам не буде соромно. Я продовжу нашу історію».

Пахне морем.

От чорт.

-Точно як у Біблії. -Боже правий!

Нумо, нехай усі це приберуть.

Сер, ми щойно прибули. Що нам робити?

-Нічого. Чекайте. -А де кораблі?

Вчора підпливли, а Люфтваффе рознесли їх на друзки.

Ми втратили 3000 солдатів.

Безмежно мудрі генерали відмовили нам в авіації.

Ганьба! Катастрофа!

Річ у тім, що я мушу повернутися.

Черга — 300 000 солдатів, рядовий. Доведеться зачекати своєї.

Радій, що тебе не поранено. Бо в мене наказ — поранених не брати.

Тихо! Не вір матросу на суші! Не лізь.

Це неправильно!

Боже.

Хлопці, ви мене чуєте?

Я повертаюся додому!

Позбав наші душі тяготи й тривоги

І нехай наші розмірені життя

Визнають красу Твого миру

Красу Твого миру

Дихай через жагу нашого бажання

Твоя прохолода і бальзам

Нехай відчуття заціпеніють А плоть заспокоїться

Промовляй через землетруси Вітер і вогонь

О, спокійний, тихий голос спокою…

Командире.

Хлопці!

Мені треба щось випити.

Ще й як треба. Ти аж сірий.

Він весь посірів, бачиш?

Пішов.

Он. Ходімо.

Усе, що я зараз хочу, — це чашку чаю.

Що ти в біса коїш?

Я повертаюся додому! Хлопці, я повертаюся додому!

До біса всіх сержантів і воррент-офіцерів

До біса всіх сержантів і воррент-офіцерів

До біса всіх капралів і їхніх байстрюків

Бо ми прощаємося з ними усіма А також казармами, де вони повзають

Ви не отримаєте підвищення На цьому березі океану

Тож веселіться, хлопці А вони хай ідуть до дідька!

Майку!

Майку!

Обережно.

Зачекай.

Сідай, чого стоїш?

Тут так жарко.

Знімай черевики.

Я мушу повернутись. Я обіцяв їй.

Усе виправити.

Вона мене любить. Вона мене чекає.

Стій! Зупинися.

Де твої черевики?

Тобі погано?

Краще не буває.

Я от думаю: чи не влаштовувати вечерю на пляжі?

Не впевнений. Я нічого тут не впізнаю.

Не знаю.

-Може, спустимось туди? -Ні.

-Це трохи далі. -Що?

Те місце, яке я шукаю. Там старий будиночок.

З білими стінами і блакитними вікнами.

Точно. Якраз туди ми йдемо.

-Це десь тут. -Ми вже прийшли. Це воно.

Ось. Спускайся.

Усе добре. Потихеньку.

Лягай сюди. Клади голову. Отак.

Закутайся. Тобі треба зігрітися.

На, пожуй. Тільки тихо. Бо всі захочуть.

Спробуй заснути.

Знайду тебе.

Любитиму.

Візьму за дружину.

Нам не буде соромно.

Я люблю тебе. Повернися. Повернися до мене.

-Тихіше, не шуми. -Що?

-Хто шумить? -Ти весь час кричиш.

Хлопці сердяться.

Що?

Господи. У тебе жахливий вигляд.

Я залишуся.

Ми домовились зустрітися тут. Я її дочекаюся.

Слухай. Послухай мене.

Я щойно виходив надвір. Знаєш, що бачив?

На березі збираються солдати.

Кораблі повернулися, і о сьомій нас відправлять додому.

Ми повертаємося. Пливемо додому.

Ти поспи, але більше не кричи.

-Добро? -Не зроню ані слова.

Розбуди мене перед сьомою. Дякую.

Рот на замку. Обіцяю.

ЛОНДОН ЗА ТРИ ТИЖНІ ДО ТОГО

Коліщатка ліжок мають бути повернуті всередину.

Учора три були не повернуті. Хто винен, знає.

Хто сьогодні прибирав ковдри?

-Я, сестро. -Ви знаєте, в чому ваша помилка?

-Ні, сестро. -Ви склали їх нашивками всередину?

-Так. -Складіть як слід.

Сестро Телліс, зайдіть до мене. Решта вільні.

Телліс, вам потрібна ця робота?

Дуже потрібна, сестро.

Вчора вас перевели в хірургію.

Відійшовши від наркозу,

ваш пацієнт спитав, де Брайоні.

Хто така ця Брайоні?

-Це я, сестро. -Немає Брайоні!

Ти сестра Телліс. Це зрозуміло?

Так, сестро.

Немає Брайоні.

Говорить Бі-Бі-Сі. Останні новини.

На Західному фронті Британські війська з французькими союзниками

мужньо б’ються на півночі.

Союзники діють узгоджено, моральний дух на високому рівні.

На півночі Франції та в Бельгії королівська авіація надає

союзникам підтримку з повітря. Ворожі загони постійно атакують

залізниці, дороги, мости. Учора…

Дякую. А я лівою не вмію ножиці тримати.

Мене завжди мама стригла.

Готово.

Уже?

На добраніч, Понті.

На добраніч, Телліс.

Не бійся. Це я.

Фіоно. У мене ледь серце не стало.

Так ось куди ти ходиш, як вимикають світло.

А я думала, в тебе бурхливий роман.

Ти тут не мерзнеш?

Я люблю Лондон.

Невже все це розбомблять?

Ні.

Я не знаю.

Ти пишеш про сестру Драмонд?

-А про мене пишеш? -Іноді.

-Можна глянути? -Краще не треба. Це особисте.

«ДВІ ПОСТАТІ БІЛЯ ФОНТАНА»

Нащо писати і не давати читати?

-Ще рано. Я не закінчила. -А про що це?

-Це важко пояснити. -Спробуй.

Це про…

Про дівчинку, малу й нетямущу.

Котра помічає зі свого вікна щось таке, чого не розуміє.

Але впевнена, що розуміє.

Я ніколи його не допишу.

Брайоні, ти така загадкова.

Я ніколи такою не була.

-Знаєш, що я сьогодні вирішила? -Що?

Я б не змогла вийти за чоловіка, який не служив в армії.

Будь ласка. Сесілія Телліс.

Це має бути її адреса.

Дякую.

«Дорога Сесіліє! Не викидай цього листа одразу.

Як бачиш, на конверті написано: лікарня Святого Томи.

Я працюю тут санітаркою.

Вирішила відмовитись від Кембриджа».

О Боже!

«Я хочу бути корисною. Робити щось руками».

У газетах пишуть, що наших солдатів відкликають.

Я читала.

Так пишуть про відступ.

«Та навіть важка праця і постійні

зміни не дають мені забути, що я накоїла і до чого це призвело.

Я починаю це усвідомлювати лише тепер.

Сі, прошу, зустрінься зі мною.

Твоя сестра, Брайоні».

-То в тебе є? -Що?

Таємний коханець у Франції. Усі в цьому впевнені.

Звичайно, нема.

А як він не повернеться з війни?

Я ще не закохувалась.

Що, ніколи? Навіть трішки?

Ну, може, один раз. Мені було років десять-одинадцять.

Я стрибнула в річку, щоб він мене врятував.

-Ти жартуєш? -Ні. Він мене врятував.

Я сказала йому, що люблю його, і всі почуття зникли.

Там щось сталося!

Дострибалися.

Роббі.

Пробачте.

Санітарко Телліс. Здається, ви володієте французькою?

На рівні шкільної програми.

На 13-му ліжку лежить солдат.

Посидьте біля нього, потримайте за руку.

Ідіть.

Нарешті ви прийшли.

Мене послала сестра,

щоб вас розважити.

Я пам’ятаю вашу сестру.

Вона завжди була така мила.

Чим вона зараз займається?

Теж працює санітаркою.

Вона одружилася зі своїм коханим?

Забув, як його звати.

Роббі.

Сподіваюся, скоро одружиться.

Роббі.

Так, точно.

А ви?

Як вас звати?

Люк.

Люк Корнет.

А вас?

Телліс.

Телліс.

Гарно звучить.

Я тебе згадав.

Ти англійка.

Пам’ятаєш, як ти вперше приїхала в Міло?

Я працював зі своїм батьком біля печі.

Я чув твій акцент.

Телліс, зробиш мені невелику послугу?

Бинти так туго зав’язані.

Можеш їх трохи послабити?

Авжеж.

Ти пам’ятаєш мою молодшу сестру, Анну?

Вона досі грає твори Дебюссі.

Пам’ятаєш її?

Вона завжди така серйозна, коли грає.

А наші круасани?

Як вони тобі?

Найсмачніші в цілому Міло!

Так.

Це тому, що в нас особливе масло.

Так.

Ти через це щодня приходила?

Бо знаєш,

моя мама від тебе в захваті.

Вона вважає,

що влітку ми повинні одружитися.

Он як?

Так.

Сподіваюсь, тобі так зручніше.

-Ти мене любиш? -Так.

Посидиш ще трохи?

Мені страшно.

Мені страшно.

-Телліс. -Брайоні.

Мене звати Брайоні.

Встаньте, санітарко Телліс.

Ідіть змийте кров з обличчя.

Флот заслужив нашу вічну подяку. Наша армія непереможна!

Вони вижили завдяки мужності і героїзму. Їхній бойовий дух незламний.

Це розповідь про Дюнкерк —

місто, яке історія пам’ятатиме вічно!

У ГЛИБОКОМУ ТИЛУ

У межах свого турне по країні

королева Єлизавета відвідує шоколадну фабрику на півночі Англії.

Шоколадний магнат і друг британської армії

містер Пол Маршалл провів королеві екскурсію по фабриці «Амо»

у супроводі своєї чарівної нареченої міс Лоли Квінзі.

Справді, солодка парочка!

Заряджайте «Амо»! Наші хлопці люблять солоденьке.

По-друге, щоб уникнути гріха та вберегтися від розпусти.

Хто не має стриманості у почуттях своїх,

має одружитися і стати частиною святої плоті Христової.

По-третє, одружуватися — це священний обов’язок,

який допомагає людям жити в мирі і злагоді.

Я його бачила.

Якщо хтось заперечує проти того,

щоб ці двоє поєдналися в законному шлюбі…

Я знаю, що це він.

…нехай скаже про це зараз або мовчить довіку.

Я його бачила. На власні очі.

Пропусти санітарку.

Їх сьогодні евакуюють з Лондона. Вперше в житті поїдуть у село.

Бажаю їм хорошої сім’ї.

Ох і набідкаються там з ними.

Нумо.

Я шукаю міс Сесілію Телліс.

Вона тут?

Телліс! До тебе!

Я писала, але ти не відповідаєш.

Нам треба поговорити.

-Ти стала старшою сестрою? -Так.

Дякую.

Сі, я хочу змінити свідчення у суді.

Не зви мене так.

Не зви мене так, будь ласка.

Я знаю, це був жахливий вчинок. І не сподіваюсь на вибачення.

Не бійся, я не пробачу.

Ти заангажований свідок. Повторного розслідування не буде.

Тоді я всім розповім, що наробила.

Я поясню це мамі, тату, Леону…

-Що тобі заважає? -Спершу я хотіла побачити тебе.

Вони не схочуть про це чути.

Неприємна історія вже в минулому.

Але…

Я спізнюся. Краще ворушитися.

Вибачте.

Він спить дуже міцно.

-Чого їй тут треба? -Вона прийшла поговорити.

Он як! Про що саме?

Про свою страшну помилку.

Роббі. Любий.

Скажу відверто.

Не знаю, зламати тобі шию,

чи скинути зі сходів.

О Боже.

Ти хоч уявляєш, що таке тюрма? Звичайно, ні.

Ти раділа, що я за ґратами?

-Ні. -Але ти й пальцем не ворухнула.

-Ні. -Думаєш, я напав на твою кузину?

-Ні. -А тоді думала?

Так. І так, і ні.

-Чому впевнена зараз? -Підросла.

-Підросла?! -Мені було 13.

У якому віці розуміють різницю між добром і злом?

Тобі вісімнадцять?

І ти лише тепер зрозуміла, що маєш визнати свою брехню?

Ти чула про солдатів, які помирали у вісімнадцять?

Так.

П’ять років тому тобі було начхати на правду!

Ти, вся твоя сім’я, попри мою освіту

завжди вважала мене прислугою, якому не можна довіряти!

Завдяки тобі вони згуртувалися

і кинули мене у вовчу яму!

-Глянь на мене! -Геть!

Повернися.

Повернися до мене.

Брайоні.

У нас мало часу.

Роббі має бути в частині о шостій, а йому ще поїздом їхати.

Присядь.

Ти повинна дещо для нас зробити.

Якнайшвидше їдь до своїх батьків і переконай їх,

що твої свідчення були неправдивими.

Зустрінься з юристом, склади заяву,

підпиши її зі свідками і надішли копію нам. Зрозуміла?

Так.

Детально опиши мені все, що сталося до того,

як ти нібито побачила мене біля озера.

І напиши, що тієї ночі робив Денні Гардмен.

-Гардмен? -Так.

То був не Денні Гардмен.

То був Леонів друг, Маршалл.

Я тобі не вірю.

Він одружився з Лолою. Я з весілля.

Тепер Лола не зможе проти нього свідчити.

Він недоторканний.

Мені дуже-дуже прикро…

що я завдала вам стільки горя.

Мені дуже-дуже прикро.

Зроби, як ми просимо.

Напиши. Як було, чисту правду, без віршів.

Без епітетів і метафор.

І дай нам спокій.

Так, обіцяю.

Вибачте. Можна зробити перерву?

Звичайно. Вам недобре?

Мені треба кілька хвилин побути самій.

…кілька хвилин побути самій.

Брайоні Телліс, ваш новий роман, двадцять перший, називається «Спокута».

Він…

Брайоні?

Вибачте. Можна зробити перерву?

Брайоні Телліс, поговорімо про ваш новий роман, «Спокута»,

який вийде друком якраз до вашого дня народження.

-Це ваш двадцять перший роман. -Це мій останній роман.

Он як? Ви більше не писатимете?

Я вмираю.

Лікарі знайшли в мене хворобу — судинну деменцію.

Вона супроводжується постійними мікроінсультами.

Мозок поступово перестає працювати. Пам’ять стирається.

Для письменника це неприпустимо.

Тому я нарешті дописала книгу, яку мусила дописати.

І це мій останній роман.

Дивно, але…

його також можна назвати моїм першим романом.

Я почала писати його ще під час війни, у шпиталі Святого Томи.

Але не могла закінчити — не знала, як.

Цей роман автобіографічний?

Так. Я не змінила жодного імені, навіть власного.

З цим були якісь проблеми?

Ні.

Я вже давно вирішила написати всю правду.

Без епітетів і метафор.

Але я…

Ви читали роман. Ви розумієте, про що я.

Я з перших вуст почула про те, чого сама не бачила.

Про умови в тюрмі, про евакуацію до Дюнкерка, про все.

Але наслідки цієї щирості виявилися безжальними.

Мені стало незрозуміло, кому це все потрібно.

Потрібно що? Щирість?

Так, щирість.

І правда.

Бо в реальності

я побоялася їхати до своєї сестри у червні 40-го року.

Я так і не поїхала до Белгема.

Ти уявляєш, що таке тюрма?

Сцена з моїм зізнанням — вигадана.

-Він спить дуже міцно. -Вигадана.

У якому віці розуміють різницю між добром і злом?

Цього ніколи не могло бути.

Ти й пальцем не ворухнула.

Тому що…

Роббі Тернер помер від зараження крові у Брей-Дюнзі.

Першого червня 1940-го року.

В останній день евакуації.

Прощавай, друже.

Я так і не змогла помиритися зі своєю сестрою, Сесілією.

Вона загинула 15-го жовтня 40-го року,

коли вибух зруйнував газо- і водопровід у метро.

Тож…

Моя сестра так і не змогла побути з Роббі…

хоч вони так цього хотіли і заслужили.

А я завжди…

відчувала, що це моя провина.

Але… такий кінець

не давав читачу ані надії, ані задоволення.

Тому в романі я дала Роббі з Сесілією те, чого вони не мали в житті.

Хотілося б думати, що це не слабкість

і не втеча від правди.

А мій останній добрий вчинок.

Я… дала їм…

їхнє щастя.