Original subtitles

Сандро, мені знову наснилося одне з моїх страхіть.

Проведеш мене до ванни?

Сандро?

Сандро? - Люсіє, я зараз вийду.

Люсіє, вийди!

- У чому справа? - Вийди!

Люсія!

ЗАХИЩЕНІ

9 серія Заплющ очі

Я шкодую, правда. Тому я і приймаю душ уночі, щоб не відбувалося нічого подібного.

Нічого страшного, це просто нещасний випадок.

Нічого страшного, просто, коли наступного разу будеш купатися, будь обережніша.

Тобі дуже боляче, Люсіє?

Може, викличемо лікаря? Хай подивиться.

Думаю, шкіру тільки злегка зачеплено. До того ж, що ми їм скажемо?

Що це вогонь? Чи блискавка?

Мені правда шкода, Люсіє.

Заживи, заживи, наче хвіст у жаби. Як не заживе сьогодні, то заживе завтра.

Тобі вже краще? - Трохи.

Думаю, я знаю, що потрібно робити.

Подивімося, ось тут тобі боляче? - Ні.

- От бачиш, тобі вже краще. - До завтра.

- Ходімо в ліжко. - Можна я буду спати з тобою?

Ходімо.

До завтра.

Доброго ранку!

Одягайся, Люсіє.

Люсіє, ти ж знаєш, що не повинна це робити, скільки разів я можу повторювати?

Часто ти робиш маски зранку?

- Підглядав за мною у дзеркало? - Чорт...

Як я міг спати, коли ти так гримиш?

Та ти...

Вчора я травмувала Люсію. Ти не знав? - З нею щось сталося?

Ні, але вона не хоче наближатися до мене.

Та це мене не дивує. Хто цього захоче?

Кілька днів тому я врятувала людину власними руками.

Я думала, що можу це контролювати, але тепер...

Я повернулася до початку.

Чорт, я ніколи не зможу це контролювати. Ніколи.

Я теж спочатку не міг контролювати.

- Що? - Як на минулому тижні, коли я...

коли не міг цим керувати.

Це не так важко, треба всього лише розслабитися.

Розслабитися? Так, точно.

Подивися, виходить не так уже й погано.

І з кожним разом краще.

Сьогодні я зготую фірмову страву - макарони з помідорами.

Не турбуйся, я покладу більше сиру для смаку.

Ти не запізнюєшся? - Ні, я сьогодні не працюю.

- Чому? - Сьогодні мені не до роботи.

Хімено?

Мерщій, ходімо.

- Не спрацювало. - Що?

Не цілуються, як це роблять мами і тата, коли закохані.

Їхнє зближення, не спрацювало.

Більше того, Хімена дуже сувора з ним.

Хімена розлютилася через мене.

Завтра ми відзначаємо день літератури.

Дехто з вас вийде на сцену, щоб прочитати уривки з улюблених книжок.

Звичайно, якщо ви такі маєте.

В якому сенсі розслабитися? Я не думаю, що ти займався йогою.

Мені допомагає, коли я заплющую очі й думаю про...

про речі, які мені подобаються.

Ви можете вибрати щось із віршів, які ми вчили в цьому році.

- І що тобі подобається? - Є добровольці?

Я думаю про особливі моменти... коли я був щасливий.

У тебе не було таких моментів?

- Щасливі моменти... - Так, Кастільо!

Чи можу я знати, про що ви говорите?

Це, напевно, набагато цікавіше, ніж поема Беккера.

Ми саме про неї й говоримо, вона чудова. Чудова поема.

Це ж треба! Мене дивує, що ви про неї знаєте. Враховуючи вашу увагу на уроці.

То виходить, вона вам подобається? - Так, я від неї прусь.

Не можу дочекатися, коли він випустить нову книгу.

Чудово. Тоді вийди і розкажи про поему тим, хто з нею не знайомий.

Ні, ні, сеньйоре Лоренцо. Вже мовчу. Вибачте.

Це не прохання, це наказ!

Виходь до дошки, будь ласка.

У чому справа? Ти що, оглух?

Чи соромишся своїх однокласників?

Такий сміливець зрештою виявився боягузом.

Спокійно, це просто вірші, вони не кусаються.

Що таке, крім того, що глухий, ти ще й німий?

Так, глухий і німий, але не безрукий. Отримай!

Вийди геть із класу.

І відправляйся до кабінету директора.

- Андресе, що сталося? - Це особисте.

Пізніше поговоримо.

- Не можна більше чекати. - Не дуже хороша ідея, Андресе.

Маєш кращі? Це єдиний спосіб.

- У цій кімнаті? Ти впевнений? - Так. Це найзручніше місце.

Без вікон, не з зовнішньої сторони, і ніхто ззовні нас не почує.

Не ворушись.

Ну й фізіономія, хлопче!

Не хвилюйся, я дам тобі світлину. Тобі і всій школі.

Чому Хімена на тебе розсердилась?

Тому що батьки не люблять, коли читають їхні думки.

- Не люблять? - Ні. Зі мною таке траплялося багато разів.

Спочатку вони зляться, потім перестають любити,

а потім повертають мене в дитячий будинок.

Хімена так не вчинить. Вона хороша.

Вона знає, що ми маємо здібності.

Так, але їй не подобається, коли ми їх використовуємо. Пам'ятаєш?

Здрастуйте, діти!

Я маю хороші новини. У нас вже є казка до дня літератури.

Білосніжка.

У нас буде коротка версія.

І оскільки ми читали її багато разів, то вже знаємо напам'ять.

Розподілимо ролі? - Я хочу бути головним героєм.

Борхо, це казка «Білосніжка», ти ніяк не зможеш нею бути.

- Мама мене вб'є. - Чому?

Тому що роками вона мріяла, щоб я грав головного героя. Це б її так порадувало.

- Так? - Так.

Одного разу вона сказала, що відправить мене в інтернат в Ірландії.

Але коли я зіграв Пітера Пена, вона про все забула й пробачила мене.

Зробимо так: розподілимо ролі за допомогою жеребкування.

Візьміть чистий аркуш паперу і напишіть на ньому своє ім'я.

Є ідея.

День народження Бланки. Замовити торт!

Нам же заборонили. Крім того, це шахрайство.

Усі готові? Добре. Кандидати на роль Білосніжки.

Покладіть листочки всередину.

Добре. Всім удачі.

І Білосніжкою буде...

Люсія.

Люсіє, тобі доведеться попрацювати, щоб усе запам'ятати.

- Тобі потрібна допомога? - Я попрошу свою маму.

Розподілимо й інших?

Що таке? Сьогодні теж не підеш в душ?

Ні. Не довіряю таким місцям.

Вони дуже небезпечні.

Якщо не зробиш це заради себе, так хоч заради своїх однокласниць.

Заспокойся, я не сяду поруч із тобою.

Хапайте її.

- Під душ, давайте. - Пустіть мене. Ні.

- Ну ж бо, заходь. - Відпустіть мене.

- Що сталося? - Не знаю. Директор хоче з нами поговорити.

Спокійно, навряд чи щось серйозне.

Що з тобою? Голова болить?

Просто хочу знати, що сталося.

- Кабінет уже стає нашим другим домом, так? - На жаль, це серйозно.

Я хочу поговорити про вашого старшого сина. - Що він зробив?

Нічого. Він не робить нічого.

Він неуважний у класі, не виконує домашнє завдання, не склав жодного іспиту.

Навіть не знаю, в якій школі допустили б усе це.

- У вас дуже ліберальна школа... - Останнім часом він дуже норовливий,

але це через вік. У глибині душі він дуже хороший.

Може, він і хороший, але тільки не з учителем літератури.

Він проявив крайню неповагу. - Він що, лаявся?

І справді, у хлопця поганий лексикон. - Ні, він пальцем показав непристойний жест.

- Пальцем? - Маріо!

Будьте обережні, тому що ці речі іноді плутають.

Я й сам часто цим грішу, коли...

Шкода, але я не можу дозволити таке ставлення до працівників школи!

Ще один подібний вчинок, і ми будемо змушені його перевірити.

Що це означає?

Комісія з перевірки вивчить усю його біографію

і винесе дисциплінарне стягнення. - Його біографію?

От засранці!

Не залишай тут коробки. Віднеси їх на театральну сцену.

- Я? - Ні, співачка Ріта.

Варто попросити щось...

Агов, хлопці, ви мені не допоможете?

- У чому справа, ви вже старі для цього, чи що? - Та годі вам, це ж хвилинна справа.

Ну не знаю, якщо ви дасте мені щось... Наприклад, 10 євро?

Колись хтось повинен поставити їх на місце.

Що ми можемо зробити, вони набагато сильніше нас.

Можна дещо зробити.

Почекайте, я вам допоможу. - Слава Богу, хоч хтось у цьому зацікавлений.

Велике спасибі. - Та нема за що.

Ходімо.

- Щось не так? - Те, що ти сьогодні влаштував...

Я ніколи раніше не бачила, щоб хтось так говорив з учителем.

Хтось повинен був це зробити, вірно?

Дуже добре, що ти це зробив. Тим більше, він такий дурень.

Ти мій герой, Змію.

Гаразд, я піду, бо сюди йдуть ваші батьки.

- Що це за обличчя? Хтось помер? - Ні, поки що.

Як справи з учителем літератури? - Все не так погано, Хімено.

- Не так погано?! - Ліпше поговорімо про це спокійно вдома.

- Ти образив свого вчителя, Змію. - Він перший почав!

У моєму районі ми робили саме так, чи що, тут якісь особливі люди?

Тут цивілізовані люди, вони не живуть за законом джунглів.

Єдине, що нам потрібно, бути обережними і не привертати увагу.

А тепер через тебе вони можуть почати перевірку.

Ти хоч уявляєш, чим це нам загрожує?

Думаю, так. Ти щоразу це повторюєш.

І буду повторювати доти, доки до тебе, нарешті, не дійде.

Якщо шкільна рада почне перевірку, то вони зрозуміють, що Полі Кастільо не існує.

Це буде початок шляху, який погано закінчиться для нас усіх.

Ти хочеш знову опинитися на вулиці? - Не питай мене по два рази.

Думаєш, ти єдиний, хто хоче все повернути?

У мене теж раніше було своє життя. Я спала у своєму ліжку, у мене була улюблена робота,

щоночі я вкладала спати свою дочку, але все це закінчилося.

І зараз ми знову можемо все втратити.

Наступного разу, коли хтось із дорослих скаже тобі щось зробити,

відповідай йому: "Так, сеньйор", опусти очі і забудь про свою гордість.

Зрозумів?

Зрозумів?

Так, сеньйор.

Так, ми збиралися ставити "Маленького принца".

Але виникла проблема з бюджетом, а костюми для "Білосніжки" ми вже маємо.

Так, але проблема в тому, що я розповіла всім батькам, що Борха гратиме головного героя.

Ми станемо посміховиськом для всіх. - Він може зіграти принца.

Принца?! З'являється у фіналі, один поцілунок і все?

Будь ласка, це дуже маленька роль, я б не стала просити, але з принцем не так багато сцен.

Так, але це казка про Білосніжку, Розо.

Я не бачу його в ролі дівчини, а ви можете собі таке уявити?

- Я теж не можу навіть уявити. - Замовкни.

Нуріє, ви ж прекрасно знаєте, що в грецькому театрі чоловіки...

Так, але ми не в Греції, Розо.

Так, я знаю, Нуріє. Тому що греки чинили справедливо, а ви ні.

- Але я не хочу. - Замовкни.

Розо, вибач, але я все чув і думаю, що ти кажеш...

Тобі не здається, Маріо, що не дуже ввічливо підслуховувати чужі розмови.

Розо, це всього лише невелика вистава, щоб діти добре провели час.

Це не кінець навчального року, так що це не важливо. - Не важливо?

Не важливо, що сьогодні день літератури, а я є головою батьківського комітету?

Або те, що мій чоловік допомагає, попри те, що має й інші обов'язки?

Я не можу зробити більше. Шкода, що ви незадоволені.

Борха нічого не сказав під час кастінґу, і його вже завершено.

Коли ми зробимо це з Уго, от побачиш, він наробить в штани.

Мамусю.

Що сталося, дідусю? Проблеми зі шлунком?

Це ти зі мною говориш? Це ти мені сказав?

- Так. - А це що таке?

Це? Нічого. Просто іграшка.

Іграшка? І ти не використовуєш її, щоб лякати своїх однокласників?

Тому що в такому разі я... - Що? Що ви зробите?

Дивись... це справжнє.

І якщо я дізнаюся про те, що ви погрожуєте своїм товаришам,

Або якщо твій пістолет мені здасться справжнім і що хтось у небезпеці.

У мене не буде іншого вибору, окрім як вистрілити в вас. Чотири рази.

У кожного.

Доброго дня.

Що ти тут робиш? Хіба ти не пішов?

- Я мав деякі справи в туалеті. - Оскільки ти вже тут, поговори з ним.

Я не знаю, що ще сказати. Йому не дали головну роль...

Залишаю його тобі. Я пішла додому.

Мені треба йти на... роботу.

Любий, я думаю, що читання щоденної газети може почекати.

І поясни своєму синові, як чоловік чоловікові, що означає носити прізвище Руано.

Застібни блискавку.

Привіт. Мені здається, ти помилилася душовою.

Так, звичайно ж. Вибач, я дуже поспішала, тому не помітила.

- Що? Що сталося? - Що? Нічого.

Не можна курити, де заманеться, тому що, як бачиш, це небезпечно.

Ось і все, питання вирішено. - Сандро, ти в порядку?

- Що? - Ти в порядку?

Так, звичайно, все добре.

Так. І це вираз обличчя теж нічого не означає?

Ти виглядаєш трохи дивно.

Я не виглядаю дивно, я і є дивна.

Вважаю, як і всі трохи в цьому світі, хіба ні?

Я цього не казала.

- Ти ніколи мені не розповіси, так? - Що?

Що з тобою таке, чому ти дивна, і все інше.

Сандро, ти мені не довіряєш.

Я не з тих, хто погано думає про тебе,

тільки тому, що твій молодший брат невдаха.

А знаєш що? Якби я могла поділитися з кимось, ти був би першим.

- Але ти не можеш? - Ні.

Чорт, яка таємниця. Що це таке? Я не знаю...

Може, тебе вдочерили? Ні, не те.

Раніше ти була хлопчиком?

- Можливо. - Тепер мені ясно. Ти взагалі не людина.

Але це неважливо, тому що я дуже відкритий хлопець.

Тому, що б там не було...

якщо захочеш...

Я знаю, Лео, але я справді не можу.

Тату? Хіба це не погано, гризти нігті?

Що? Не бери в голову.

Ні, нічого. Може пограємо?

Будемо мовчати, поки не прийдемо до твого дому. Тобто в наш будинок.

Доки не прийдемо.

- Тату, що означає бути хорошим Руано? - Ну, якщо ти не знаєш...

Але якщо я не такий, мама відправить мене в інтернат в Ірландії.

Вона так сказала? Твоя мама іноді сама не знає, що меле.

Я не хочу йти з дому...

Я знаю, що деякі батьки виганяють дітей з дому.

- Іноді це трапляється. - Чому?

Тому що батькам не подобається, які в них діти.

Але з тобою такого не станеться, тому що ти нормальний хлопець.

Трохи дратуєш, але нормальний. - Що?

Неважливо. Не звертай уваги на те, що говорить твоя мама.

- А чому ні? - Тому що іноді вона не в собі.

- А що це означає? - Ну, вона трохи божевільна.

А, зрозуміло.

- Де ти був так довго? - Я говорив, що треба швидше додому, але...

- Знімай це. Ти говорив з батьком? - Так, і він сказав, щоб я тебе не слухав.

Тому що ти трохи божевільна.

- Ти думаєш, це дотепно? - Будь ласка, Розо, я сьогодні навіть не присів.

Звичайно, сідай! Ти ж бо заморився не робити нічого з того, що я тобі кажу.

- Я не знаю, про що ти балакаєш. - Звичайно, я ж божевільна.

І вчителька нашого сина думає так само.

Я бачу, ви стали друзями. Вона якраз на твій смак - молода і вродлива.

І як ти додумалася до цього?

Чудово. "Як ти додумалася до цього?"... Я не знаю, про що ти мені кажеш.

Я просто хочу, щоб наш син був більш амбітним. Хіба це погано?

Так. Мені здається, це погано. Тому що він ще дитина і повинен почуватися щасливим.

Звичайно, якщо ти йому дозволиш. - Зрозуміло. І в чому ж полягає щастя?

Стати поліцейським, з якого знущаються навіть діти у школі.

- Дивись, мамо! - Що?

Їжа горить і дим іде.

- Як минув день? - День? А, дуже добре.

Як і будь-який інший день.

Щось сталося? - Так, тобто, ні. Все під контролем.

Маріо, ковбаса...

Тату, ти теж можеш підсмажити, як Сандра. І в тебе є здібності.

- Хімена прийде до вечері? - Ну, ні... Хімена...

Загалом, її нема, і я не знаю, де вона.

Вона не прийде. Тобі щось потрібно? - Ні, нічого.

Люсія бере участь у шкільній виставі.

Вона хотіла, щоб Хімена їй допомогла, оскільки треба вивчити багато реплік.

А мені ні́чого вчити, бо я граю німого гнома.

Як добре, правда? Молодець, синку.

Змію, ти допоможеш мені, будеш читати репліки за принца?

Розумієш, з принцами у мене мало спільного, принцесо.

Люсіє, хочеш, я допоможу тобі?

Ні, не хвилюйся.

А я? Я схожий на принца?

- Ти - так. - Давай.

Давай подивимося.

Чудово. Час вийшов. Здавайте тести, будь ласка.

Мерщій.

Перш, ніж ми закінчимо...

Кастільо, я думаю, що тобі є що сказати перед усім класом?

Вибачте.

Вибач? Я не розчув. Підведись, будь ласка.

- Вибачте. - Дуже добре.

Вибачення приймається. Ти вчинив правильно.

Але потрібна одна компенсація.

Завтра ти будеш читати поему для всіх нас.

Головне, не хвилюйся, ти будеш читати свого улюбленого поета - Беккера.

Ні.

Перепрошую?

- Ні. - Якщо ти цього не зробиш,

досить сказати тільки одне слово, щоб почати перевірку.

Таким чином, ти знаєш, що на тебе чекає. Завтра ти вийдеш на сцену.

- Дякуємо за допомогу, Маріо. - Та нема за що...

Дякую тобі, що займаєшся всім цим. У тому числі і Розою.

Крім того, жертвуєш часом, який могла витратити на цікавіші для тебе справи.

Зараз? Ні.

Зараз я малюю з тобою, і це найцікавіше, що сталося зі мною за останній час.

Не так вже й погано, так?

Як ти опинилася тут?

Що?

Я маю на увазі, ти можеш знайти роботу де завгодно. Чому саме тут?

Правда, це не те, що я хотіла, але в мене не так багато варіантів.

Проте я повинна визнати, що в цьому місці є щось...

особливе.

І ти думаєш так само, правильно? Інакше нас би тут не було.

Чесно кажучи, я опинився тут за збігом обставин.

- Справді? - Так.

Так, але мені тут сподобалося, це хороше місце.

- Так, дуже тихе. - Так.

Все дуже близько. І мені подобається мій будинок.

Тепер я знаю, чому не спрацював план з Хіменою.

Тату подобається Нурія. - Нурія?!

- В одному кварталі від твого будинку. - Ти знаєш, де мій будинок?

Одного разу я проїжджала на машині і бачила вас.

Ми майже сусіди.

Може, підемо, вип'ємо щось.

- Звичайно. - Можемо піти до мене в гості і...

і я покажу свій будинок.

Авжеж.

Там трохи не вистачає зеленого, так?

Кинь це. Чи ти думаєш, що у нас недостатньо проблем через тебе?

Ти що, нічого не зрозумів з того, що сказала тобі Хімена?

Тобі мало того, що ми покарані за спроби забрати запис?

Якщо вони запідозрять, то нам кінець. Ти не можеш хоча б трохи постаратися?

Чому ти не хочеш вийти завтра на сцену? Не хочеш підкорятися вчителю

або це так сильно зачепить твою гордість, прочитати трохи віршів?

Змію, чому? Назви мені причину.

Вийдіть сюди і прочитайте нам поему.

Ні, ні, сеньйоре Лоренцо. Вже мовчу. Вибачте.

- А де твоя анкета? - Яка анкета?

Анкета, в якій ти повинен був вказати свої захоплення і особисті дані.

А, ця анкета! Я про неї забув.

Змію, ти допоможеш мені, будеш читати репліки за принца?

Розумієш, з принцами у мене мало спільного, принцеса.

Ти не вмієш читати?

Ти ніколи не читав Люсії казки, хоча дух за цією дівчинкою рониш.

Тому ти не хочеш виходити на сцену.

Тому що ти не вмієш читати. Це так, так?

Дуже добре. Іди.

Але поки ти ще тут, знай, що проблеми не зникнуть разом з тобою.

Це не допоможе.

Не знаю, що сталося, але він вийшов з туалету білий, як мій лист з тестом з математики.

Прибрав пістолет і видалив твою фотку з усіх веб-сайтів в інтернеті.

- Круто. - А на останньому уроці

Пабло так наштапували, ти не уявляєш,

а він навіть нічого не сказав. Схоже, йому хтось погрожував.

- Думаєш? - Упевнений. Хто б це не був, він мій герой.

Мій герой, я клянуся.

Завдяки йому, багато людей зможуть жити спокійно.

Може й так.

У чому справа?

Ну от, знову почала! Тобі не набридло?

Так, набридло! Набридло чути і бачити це все!

- Так не дивись. - Ти думаєш, це смішно?

Останній раз повторюю, Розо, я не розумію, про що ти говориш!

Ти іґноруєш мене, іґноруєш!

Ти взагалі про нас не дбаєш. Ми повинні бути один за всіх!

Може, якби ти казала щось доречне, хоч раз!

Звичайно ж. Тобі гидко чути те, що я кажу.

Бачити тебе не хочу! - Але я, правда, нічого не розумію.

Не віднікуйся, як ти це завжди робиш.

Я прекрасно знаю, що я бачила і чула!

Я сказала тобі відвести дитину. - Та ти з глузду з'їхала, чи що?

Скільки разів можна повторювати, що цього не було.

Ну так, як і історії з цією пройдисвіткою Сусанною Лопес.

Це ж теж мої вигадки. - Давай, знову піднімай цю тему.

Благаю, я вже втомився. - О любий утомився від мене.

- Що з ними? - Не маєш ні сорому, ні совісті!

Я не збираюсь і далі це вислуховувати!

Так іди геть! Іди! Це мій дім.

Ти ж не можеш його оплатити, з твоєї нещасної зарплатні.

Ти цього хочеш? Ти цього хочеш?

Що ж я йду, йду, не переживай.

Я піду, так нам обом буде спокійніше.

Я думав, що все ще можна виправити.

Я про те ж. Це була остання крапля.

Коли ти йдеш? - Завтра мене тут не буде, не турбуйся.

Я вмію читати...

але погано, як 6-річна дитина.

- 6-річна? - Я кинув школу.

- Чому? - Через свого батька.

Йому потрібна була допомога в сімейному бізнесі.

Сумки, гаманці... телефонні кабіни, банкомати...

А потім додому. Де все було жахливо.

Вдома я отримував уроки побоями, а про вулицю... я вже мовчу.

- Змію, я шкодую. - Я шкодую ще більше, Іскорко.

Якщо я завтра вийду читати, то всі зрозуміють, що я не вмію.

Розпочнеться перевірка, і все піде до біса.

А якщо я це не зроблю, підсумок однаково буде такий самий.

Не знаю, що гірше.

Попросимо Лукаса перетворитися на тебе, і проблему вирішено.

Ні, ні.

Я не хочу, щоб хтось відповідав за це замість мене.

Ти не хочеш, щоб Лукас дізнався, чому йому треба зробити це замість тебе?

Я маю ідею. Лукасе, піди, посидь у моїй кімнаті. - Навіщо?

- Іди! - Що ти ще удумала?

Ми запишемо вірш, і ти його вивчиш.

- Запишемо? - Але запам'ятовувати-то ти вмієш?

Так.

Ти не можеш навчитися читати за одну ніч,

але можеш запам'ятати 50 поем, слухаючи мене.

50 поем? - Так, хоч якусь та й запам'ятаєш.

А якщо пощастить, отримаєш ту, яку знаєш.

- Та маячня це все. - У чому справа? Ти боїшся?

Здасися, навіть не спробувавши?

В її очах застигли сльози, а на моїх вустах - слово: "Пробач".

Втрутилася гордість, припинивши її ридання, і слово з губ моїх не зірвалося.

Вона пішла однією дорогою, я - іншою, взаємну любов не забуваючи.

Але задаюся питанням: "Чому я промовчав?" Вона ж думає: "Навіщо стримала сльози?"

Чому не спиш у такий час?

- Химену жду. - Нащо?

Щоб сказати, що я граю Білосніжку. Але вона не йде.

Так, але ти знаєш, що Хімена останнім часом дуже зайнята.

Вона розгнівана на мене, тому що я прочитала її думки.

Ні, не через це.

Хімена не може розсердитися через це.

У мене завжди так було з усіма моїми батьками.

Я знаю, що читати думки людей - це погано,

але я не можу цьому запобігти.

Як ти думаєш, Хімена поверне мене назад у дитячий будинок?

Ні, ні, звісно ні.

Якщо потрібно буде, щоб хтось пішов з дому, то це буде Карлітос.

Він же постійно щось ламає, але ти йому не кажи, нехай це залишиться нашим секретом.

Я записалася до шкільного театру, тому що хотіла,

щоб це сподобалося Хімені, і вона пробачила мене.

Думаєш, вона на мене не гнівається?

За те, що ти прочитала її думки?

Про що я зараз думаю? Давай, сконцентруйся. Не бійся.

Ти думаєш, що вона трохи сумна.

Так, і це теж... Але спробуй ще раз. Про що я думаю?

Про те, що Хімена проти мене нічого не має.

Тоді чому вона така серйозна?

Ти мені віриш?

Тоді вір, коли я кажу, що проти тебе вона нічого не має. У неї це минеться.

Домовилися? - Домовилися.

Може сонце навік затягнутися хмарами,

Може висохнути море в мить,

Може розбитися вісь Землі...

як крихке скло.

І може смерть укрити мене... - Траурним...

І може смерть укрити мене траурним плащем.

Але ніколи не згасне в мені полум'я нашої любові.

Добре.

- Привіт. - Привіт.

Я спік пиріг, і він навіть не підгорів.

Вже пізно, де ти була?

Ти ж завтра підеш до школи? Діти беруть участь у виставі.

Люсія буде Білосніжкою, а Карлітос...

Я втомилася, Маріо. Останнє, чого я хочу, це йти в школу, де повно дітей.

Тим більше, Роза теж там буде. Так що, ні.

Хімено, ти вже пробач мені, але ти хоч уявляєш, як це важливо для Люсії?

Вона прочекала на тебе тут цілу годину в костюмі Білосніжки,

бо хотіла, щоб ти нею пишалася. - Знаю.

Але... - Ні. Не знаєш.

Не кажи, що знаєш, бо це не так. І знаєш, чому ти не знаєш?

Тому що ти поняття не маєш, що твориться у голові цієї дитини...

вона думає, що ти на неї злишся.

Ти не знаєш, як вона злякалася того, що повернеться в дитячий будинок.

І ти цього не знаєш, бо навіть не схотіла поговорити з нею вранці.

Сьогодні день народження моєї дочки...

І єдине, про що я можу думати, що зараз мене немає поруч з нею.

Що я не задую разом з нею свічки, не замовлю її улюблений торт

і не подарую їй сукню принцеси, як я і обіцяла. Я не можу дивитися на Люсію,

тому що вона нагадує мені про те, що Бланки тут нема.

- Вибач, я не знав. - Не вибачайся. Я ж нічого тобі не казала.

Чому ти не поділилася? У такі моменти ми повинні бути разом.

Я не впевнена, що зможу продовжувати все це, Маріо.

Як так?

Я більше не можу продовжувати все це.

Гратися в будинок, де я є матір'ю п'ятьох дітей,

робити вигляд, що все добре.

Але ні, Хімено...

Це ж ти завжди твердила, що все, що відбувається, це лише питання часу.

Скільки часу? У дільниці нічого нема.

І я не впевнена, що зможу знайти ще щось з цього нотатника.

Мабуть, я щось пропускаю.

Я божеволію, Маріо.

Я більше не можу.

Більше не можеш? Що ти хочеш цим сказати?

Що в такому стані я не можу допомагати ні тобі, ні дітям.

І що далі, Хімено?

Хімено? Можна увійти?

Я повинна тобі багато розповісти.

Хімено?

Я шкодую про те, що було вранці. Ти вибачиш мене?

З цього моменту я буду добре поводитися.

Обіцяю.

Але ніколи не згасне в мені...

полум'я нашої любові.

Схоже, ти занадто перейнялася нашими заняттями.

Я намагалася... як ти казав, розслабитися

Отож.

А тепер я допомагатиму своєму вчителеві.

Заплющ очі. - Зараз?

Так, заплющ очі.

І думай... про найкращі моменти свого життя.

Не знаю.

А про що думаєш ти?

Пригадую день, коли батько потрапив до в'язниці.

Допоки його не випустили, за зразкову поведінку.

Ну, досить, тепер твоя черга. Упевнений, у тебе є...

більш щасливі моменти, ніж у мене. Подумай про один з них...

І заплющ очі.

Ну...

Ми з мамою на пляжі...

У селі, на літніх канікулах...

Вона виходить з води в купальнику. І видно її живіт.

Я запитую, чому вона така товстенька.

У мене буде сестра.

Потім...

Я починаю плакати від щастя.

А люди думають, що хтось тоне чи що я впала і поранилася.

Але я лише була щаслива дізнатися, що у мене буде сестричка.

Марта.

Віддай мені це! - Конспекти з анатомії? - Годі вже. Припини!

Віддай! - А чому ти почервоніла?

Та ти зараз вибухнеш. - Марто, віддай мені!

Марто, ти в порядку? Я зробила тобі боляче?

Чорт!

Вибач.

- Вона просто сиділа в парку і все? - І все.

Коли ми підемо?

- Сьогодні. - Так рано?

Так. Я втомився чекати, доки вони скажуть мені, що робити. Досить.

Підемо сьогодні. Ти готова?

- Нічого не вийде. - Перестань, ти ж бачиш,

що часу мало. Я читатиму, а ти повторюватимеш.

Звісно, я бачу. Це ти не розумієш, що все це не має сенсу.

Що?

Це не спрацює. Невже ти не розумієш?

І що ти збираєшся робити? Не будеш виступати і всіх нас підставиш?

Тоді я скажу Лукасу, щоб він виступив замість тебе.

Ну, або в якості тебе, не важливо, головне виступити.

Тоді що? Нехай всі дізнаються?

Та яка різниця?

Ти ж сама сказала в той день, коли нас записали на камеру.

Сьогодні одне, завтра інше, рано чи пізно нас однаково зловлять.

І ми не в змозі зупинити це лайно.

Але ти можеш хоч трохи постаратися і запам'ятати.

Так, так само як і ти вчишся себе контролювати?

Знаєш що? Навчити читати - це не так важко,

Але от навчити піклуватися про тих, хто поруч, і залишити гордість - це те, чому ти ніколи не навчишся.

Тому що, здається, ти не здатний на це!

Сильніше, сильніше.

Сюрприз. - Як гарно!

Заплющ очі і загадай бажання.

- Хочу покататися на лижах. - Не кажи вголос, бо не збудеться.

- Збудеться. - Як скажеш, люба, задувай.

Фото з тортом, дівчатки.

Давай-но.

Сир.

Ну ж бо, діти, снідати.

- А тато прийде? - Не думаю, синку.

А якщо ти подзвониш і скажеш, щоб він прийшов?

Занадто пізно. Твій батько вже в дорозі.

Куди? В Ірландію?

Як думаєш, чи є ще такі ж, як ми?

Думаю, так. Ми ж не можемо бути єдиними у світі.

Іноді здається, що так і є.

Що сталося?

Я перетворився на іншу людину і підставив її. Я заподіяв шкоду людям.

Ласкаво просимо у світ Сандри.

Люсія дивиться на мене так, наче боїться або ненавидить.

Думаю, що після того, що сталося, моя сестра буде дивитися на мене так само.

Лукасе, я справді завдала їй болю.

Не уявляєш, як я хочу повернути час назад і виправити те, що сталося.

Але ти ж можеш.

Маріо, ти мені допоможеш? Я залізу, а ти потримаєш драбину.

Авжеж.

Так підійде? - Так.

Тільки обіцяй не витріщатися на мій зад. - Та я й не думав.

Це був жарт, Маріо.

Пробач, просто довгий час жодна жінка зі мною не жартувала.

Жінка... тобто, не моя дружина, а так ми з Хіменою постійно жартуємо.

Усе нормально, Маріо, у тебе нема причин нервувати.

Ти ж мені довіряєш? - Ну, так...

- Ти в порядку? - Так-так.

А тепер? Ти мені довіряєш?

Трохи більше.

Дякую, Маріо.

Нарешті, я прибігла... ці підбори дуже високі.

- Ти прийшла, щоб випровадити мене, так? - Ні. Антоніо, я прийшла...

щоб покласти край цьому неподобству.

- Неподобству? - Так...

Цей скандал був не таким уже й страшним, щоб розходитися.

Не таким страшним? Ти мене принизила.

Ні, я, звичайно, трохи захопилася, мені шкода.

Я трохи нервував... нервувала.

Не знаю, що я мелю. - От і знову ти стаєш собою, Розо.

Що?

Послухай, Антоніо. Я просто хочу, щоб ми забули про все, що сталося.

Про все забули? А ти пам'ятаєш, що ти мені вчора сказала?

Що я тобі сказала... трохи пам'ятаю, але не все...

просто я вже трохи стара стала. - Але спала ж ти добре після цього, так?

Ні, Антоніо.

Ти повинен мене вибачити. Я зроблю все, що захочеш.

Я не впізнаю тебе, Розо. Ти хотіла закінчити наш 20-тирічний шлюб парою слів.

Це неприпустимо.

Але ми ж сім'я. І повинні бути разом і в го́рі, і в радості, хіба ні?

Ми повинні приймати одне одного з усіма недоліками й усім.

Ти не уявляєш, як це, бути далеко від тебе.

А ти, так?

Хіба ти не будеш скучати за сніданками, обідами й вечерями,

моментами, коли не треба нічого казати, ароматами, нашими суперечками...

Так, скучати за скандалами, поступками...

і криками, й усім іншим.

Це твоя сім'я. І ти не повинен розлучатися з нею. Ніколи.

Моє таксі.

Хімена тебе так і не пробачила?

Може, якщо вона побачить Білосніжку, вона залишиться задоволена і буде пишатися тобою.

Як батьки Борхи.

Вона не прийде, вона лишилася вдома сама і сумує,

тому що думає, що її донька померла.

Потрібно поговорити з нею. - Коли?

Зараз. Потрібно повернутися додому.

Куди це ви поспішаєте?

- Додому. - Зараз, а постановка?

Не важливо, вона почекає. Ми повинні сказати Хімені щось дуже важливе.

- Маріо про це знає? - Ні, прошу, не кажи йому нічого.

Гаразд. Але якщо ви пообіцяєте, що будете дуже обережні на дорозі.

Я не хочу, щоб з вами сталося щось погане.

Я знаю. Спасибі.

Тільки пагорби, на які треба залізти. Коли у тебе майже нічого немає,

але потрібно так багато платити... і ти повинен усміхатися,

навіть коли хочеться плакати.

Коли все валиться з рук, як це іноді трапляється,

коли замість дороги тільки пагорби, на які потрібно залізти.

Не знала, що тобі подобається поезія.

Поезія так собі, але сьогодні виступає твій брат...

Ні за що не пропущу. - Може, твоє бажання і здійсниться.

Сьогодні з тобою теж все нормально, так?

Добре. Спасибі.

І наступним учнем, який прочитає нам вірші Густава Адольфа Беккера, буде

сеньйор Кастільо.

Сеньйор Кастільо?

Хтось бачив його?

Якщо хтось його побачить, будь ласка, відправте його сюди, інакше будуть наслідки.

Вибачте, я на хвилину. - Хочеш, щоб я сказала, що зі мною?

Чому я така сумна і схвильована?

Чому я завжди ношу рукавички і дивно поводжуся?

Так, якщо і ти цього хочеш, так.

Думаю, ти дуже скоро про все дізнаєшся.

- Де ти був? - Що, не терпиться почути великого поета?

Ну ж бо, приготуйся.

Проводка в цій школі, немов феєрверк.

- Ви бачили Карлітоса та Люсію? - Ні.

- Нуріє, ти бачила моїх дітей? - Ні, вони пішли за лаштунки.

- І де це? - Там.

Тихо, тихо.

Може сонце навік затягнутися хмарами, може висохнути море в мить,

Може розбитися...

Може розбитися вісь Землі, як крихке скло.

І може смерть укрити мене...

І може смерть укрити мене траурним плащем.

Але ніколи не згасне в мені полум'я нашої любові.

- От і все, готово. - Ти в черговий раз урятував мені життя.

Це для мене звичайна справа, я роблю це щодня. Не повіриш.

Поки тремтять хвилі, згоряючи від поцілунку сонячного світла,

поки наповнене повітря милозвучністю і пахощами,

поки царює у світі весна, поезія вічно жива.

Поки в очах знаходять відображення очі, що дивляться в них...

Поки, згоряючи від бажання, губи чекають відповіді від губ, що теж вмирають від жаги...

Поки в забуття поцілунку одна душа зливається з іншою...

Поки розкішна жінка зводить з розуму...

Поезія вічно жива.

- Нуріє? - Маріо.

Це помилка. Це дуже велика помилка.

Поки ми відчуваємо, що душа радіє, нехай навіть і нема усмішки на обличчі...

Поки страждаємо ми і плачемо, але сльози не туманять погляд...

Поезія вічно жива.

Заплющ очі. - Зараз?

Так, заплющ очі.

Поки ми відчуваємо, що душа радіє, нехай навіть і нема усмішки на обличчі...

Поки ми плачемо, але сльози не туманять погляд... - Ти в порядку?

Поки серце і розум продовжують бій...

Поки зберігаємо надію і спогади, поезія вічно жива.

Пробач, що не повірив тобі. Дуже добре.

Отже, закінчимо читати поезію Беккера

і перейдемо до театральної вистави... - Я думала, ти не прийдеш.

Попросив таксиста повернути.

І чому?

Може не будемо зараз про це говорити, і так вже сказано достатньо.

Вибачте. Мені шкода.

Ну, хоч хтось у курсі, що таке повага.

Постановка зазнала деяких змін.

Отож мені довелося знайти заміну для Білосніжки.

Принаймні, він грає головного героя, так чи ні?

Так. Дуже дякую. До побачення.

Нам потрібно тобі дещо розповісти.

- Але чому ви тут? - Бланка жива.

Чому ти так кажеш?

Цього ранку я вчинила погано. Я прочитала твої думки.

- Не важливо, чому ти так кажеш? - Бланка ж могла бачити майбутнє?

І вона сказала тобі, що хоче покататися з тобою на лижах. Значить, це має здійснитися.

От побачиш, так і буде.

- Але як же ваш театр? - Ми прийшли сюди, щоб сказати тобі це.

Крім того, вона не дуже добре вивчила свою роль.

- Але це неправда, брехунцю. - Але я свою знаю краще.

- Тому що ти німий. - Але я знаю її дуже добре.

- Ти гніваєшся на мене? - Ні.

- І ти не кинеш мене? - Я ніколи не кину тебе.

Що б не сталося. Ясно?

Хімено, діти з тобою? Добре.

Чудово. Ні, тому що...

Гаразд, скажи їм, що я поговорю з ними, коли повернуся додому.

Добре.

Сусідко!

Ходімо, тато на нас чекає.

По-моєму, вона мене навіть не впізнала.

Гаразд, нічого страшного. Зараз...

Я скоро прийду. Добре.

- Що ти тут робиш? - Можна увійти?

- Маріо, зараз не найкращий час. - Треба поговорити про те, що сталося.

Слухай, взагалі-то я люблю цілуватися.

Тобто, я не поцілував тебе не тому, що не хотів, і не тому, що мені це не подобається...

Я скажу тобі прямо, мені це подобається.

Ти ж знаєш, що я одружений, але я думаю, що ти чудова дівчина.

Маріо. Перестань. Ти мене бентежиш.

Я маю на увазі, що я в дуже складному становищі.

Що це було?

- Не міг би ти трохи почекати тут? - Звичайно.

Нуріє?

Нуріє?

Нуріє?

Нуріє, що...

Маріо, мені дуже шкода, мені дуже шкода.

Ні, ні... не слід особливо виправдовуватися Нуріє.

Що ж, мені треба йти.

Ще б трохи...

- Заспокой дівчисько. - Що з нею?

Скучає по мамі.

У наступній серії...

www.tvsubtitles.net