All language subtitles for Traumrouten des Orients (2023) S01E03 (Netflix)

af Afrikaans
ak Akan
sq Albanian
am Amharic
ar Arabic
hy Armenian
az Azerbaijani
eu Basque
be Belarusian
bem Bemba
bn Bengali
bh Bihari
bs Bosnian
br Breton
bg Bulgarian
km Cambodian
ca Catalan
ceb Cebuano
chr Cherokee
ny Chichewa
zh-CN Chinese (Simplified)
zh-TW Chinese (Traditional)
co Corsican
hr Croatian
cs Czech
da Danish
nl Dutch
en English
eo Esperanto
et Estonian
ee Ewe
fo Faroese
tl Filipino
fi Finnish
fr French
fy Frisian
gaa Ga
gl Galician
ka Georgian
de German
el Greek
gn Guarani
gu Gujarati
ht Haitian Creole
ha Hausa
haw Hawaiian
iw Hebrew
hi Hindi
hmn Hmong
hu Hungarian
is Icelandic
ig Igbo
id Indonesian
ia Interlingua
ga Irish
it Italian Download
ja Japanese
jw Javanese
kn Kannada
kk Kazakh
rw Kinyarwanda
rn Kirundi
kg Kongo
ko Korean
kri Krio (Sierra Leone)
ku Kurdish
ckb Kurdish (Soranî)
ky Kyrgyz
lo Laothian
la Latin
lv Latvian
ln Lingala
lt Lithuanian
loz Lozi
lg Luganda
ach Luo
lb Luxembourgish
mk Macedonian
mg Malagasy
ms Malay
ml Malayalam
mt Maltese
mi Maori
mr Marathi
mfe Mauritian Creole
mo Moldavian
mn Mongolian
my Myanmar (Burmese)
sr-ME Montenegrin
ne Nepali
pcm Nigerian Pidgin
nso Northern Sotho
no Norwegian
nn Norwegian (Nynorsk)
oc Occitan
or Oriya
om Oromo
ps Pashto
fa Persian
pl Polish
pt-BR Portuguese (Brazil)
pt Portuguese (Portugal)
pa Punjabi
qu Quechua
ro Romanian
rm Romansh
nyn Runyakitara
ru Russian
sm Samoan
gd Scots Gaelic
sr Serbian
sh Serbo-Croatian
st Sesotho
tn Setswana
crs Seychellois Creole
sn Shona
sd Sindhi
si Sinhalese
sk Slovak
sl Slovenian
so Somali
es Spanish
es-419 Spanish (Latin American)
su Sundanese
sw Swahili
sv Swedish
tg Tajik
ta Tamil
tt Tatar
te Telugu
th Thai
ti Tigrinya
to Tonga
lua Tshiluba
tum Tumbuka
tr Turkish
tk Turkmen
tw Twi
ug Uighur
uk Ukrainian
ur Urdu
uz Uzbek
vi Vietnamese
cy Welsh
wo Wolof
xh Xhosa
yi Yiddish
yo Yoruba
zu Zulu

Original subtitles

Вони існують і досі:

історичні шляхи крізь Центральну Азію,

сповнені таємниць та несподіванок.

Один з них — пригодницький маршрут через гори Паміру,

відомі як «дах світу».

Памірське шосе було збудовано у 1932 році

як подарунок Радянського Союзу цьому віддаленому регіону.

Сьогоднішня наша подорож ним

покликана наново відкрити цей легендарний маршрут.

Памір — це гігантські гори висотою понад 7 000 метрів,

які височать у самому серці Центральної Азії між Китаєм, Узбекистаном,

Казахстаном та Афганістаном.

Наша подорож Памірським шосе починається у Душанбе,

столиці Таджикистану.

Далі йде до річки П'яндж, вздовж кордону Афганістану,

через Ваханський коридор, ще 1300 кілометрів до міста Ош

і далі до столиці Киргизії — Бішкека.

Душанбе перекладається як «понеділок»,

і ще сто років тому це було маленьке ринкове містечко.

Лише за часів Радянського Союзу тут виросло місто,

яке після відділення Таджикистану у 1991 році стало столицею.

Після довгої громадянської війни

молода країна тепер міркує над східними традиціями Центральної Азії.

Мудрість та вчення Сходу знову набули важливості.

У хвалькуватих державних будівлях таджицької столиці

панує східний орнамент.

У відвідувачів складається враження, що вони потрапили у пишну метрополію.

Однак попри всю показову пишноту

Таджикистан і досі залишається однією з найбідніших країн світу.

Більшість чоловіків їдуть на заробітки до Росії, щоб прогодувати сім'ю.

Менше з тим, є і вищий клас, який влаштовує тут прийоми.

Неподалік від столиці є розкопки стародавніх місць, як-от Гіссара,

який налічує вже понад 3 000 років.

Ця місцевість була заселена ще за кам'яної доби.

До того, як більшовики захопили цей регіон для Радянського Союзу,

ця фортеця належала еміру Бухарського ханства,

який у той час був могутнім східним володарем.

Сьогодні це місце належить Таджикистану,

знаходиться під захистом ЮНЕСКО, і його радо показують відвідувачам.

Душанбе — дуже молоде місто, йому ледь виповнилося 60 років.

Його архітектурний стиль відповідає стилю радянських часів:

широкі вулиці та бульвари, на яких багато зелені.

Дев'яносто відсотків населення — це сунітські мусульмани.

Однак у місті можна зустріти й прозахідних людей.

Роксана, дружина Олександра Македонського, була таджичкою.

Вона створила образ таджичок

як особливо красивих та впевнених у собі жінок.

Ми зустрічаємося із Павіною. Вона продає таджицькі вироби ручної роботи,

продає їх на міжнародних ярмарках та у місцеві магазини.

Мене звати Павіна. Я щойно повернулася з Паміру,

і я живу у Таджикистані.

Я продаю памірські вироби ручної роботи,

які виготовляють у сільській місцевості

у традиційному таджицькому стилі.

Це особливі головні убори, усі виконані вручну.

Це як прикраси. Самі погляньте, як вони виглядають.

Це традиційна тюбетейка, яка виготовляється вручну.

Власниця магазину розмовляє з Павіною таджицькою, однією з перських мов.

Наша країна — мусульманська держава.

За офіційною інформацією у нас 95% мусульман

та п'ять відсотків християн, з незначним відсотком католиків.

Але мусульмани у нас вільні, вони можуть самі обирати, що вони хочуть

і чому будуть вчити інших.

Все залежить від родини,

особливо від батьків, які вирішують, чому вчити своїх дітей

та як вони будуть їх вдягати.

Ніхто, навіть уряд, не казатиме вам, що робити.

Я сама вільна вирішувати, як я хочу жити та як я хочу вдягатися.

Ми лишаємо Душанбе позаду і починаємо нашу подорож по Памірському шосе

вздовж кордону Афганістану.

Тут їздять потужні китайські вантажівки, які везуть до Китаю корисні копалини,

а на шляху назад привозять до країни багато дешевих товарів.

Невдовзі Памірське шосе йде вздовж річки П'яндж —

природного кордону між Таджикистаном та Афганістаном.

На протилежному березі знаходяться афганські села.

Поїздка непроста,

і великі вантажівки не покращують стан Памірського шосе.

У Хорозі ми відвідаємо Фонд Ага-хана,

де дізнаємося про стан регіону.

Менеджера, відповідального за гірський регіон,

звати Кешва Абду Алішер.

Він радо вводить нас у курс справи.

Авжеж, Таджикистан — молода держава.

Ми лише нещодавно здобули незалежність від Радянського Союзу.

У ті часи ми і в соціальному, і в економічному плані

залежали від СРСР.

Усі старі зв'язки, особливо економічні, були зруйновані,

і практично довелося починати заново.

Будувати нові дороги,

запроваджувати нові системи зв'язку.

Потрібно будувати мости та міняти сільське господарство.

Потрібно розвивати туризм та започатковувати нові виробництва.

Але гарні новини в тому, що в нас уже є прогрес.

Перш ніж ми дістанемося Паміру, ми завітаємо на гарячі джерела —

особливу гордість місцевих мешканців.

Джерело Гарм Чашма вважається лікувальним.

Чоловіки і жінки з болями чи хворобами шкіри

можуть приймати тут ванни.

Оскільки люди купаються роздягненими,

нам не можна знімати їх.

Адже це ісламська країна.

Джерело розташовується на висоті 2 500 метрів.

Що нагадує нам,

що навіть периферійні гори даху світу

з геологічної точки зору — це молоді гори, які ще рухаються.

У цих безплідних землях люди селяться лише вздовж річок,

там же ростуть дерева та рис.

Рідко де можна зустріти молодь.

У господах живуть старші люди та жінки з дітьми.

Ми чули розповіді про старого,

який досі виготовляє традиційні східні музичні інструменти та вміє грати на них.

Після того, як Центральну Азію заполонили китайські товари,

ці вміння майже не зустрічаються і практично не потрібні.

Чоловіка звати Масаін Масаїнов,

за радянських часів він представляв таджицьке мистецтво на Памірі.

Він навчився ремеслу у батька,

а ще був вчителем у сільській школі.

Інструменти створюються за допомогою різців, рашпілів та іншого знаряддя.

Вдома майстер показує нам готові інструменти зі своєї колекції

і розповідає про свою професію.

Для музичних інструментів потрібне міцне дерево,

яке не розщепиться, не розколеться.

Ось чому більшість наших народних інструментів

виготовляють з деревини фруктових дерев.

Найкраще для цього підходить деревина шовковиці.

Ця деревина важко розколюється,

і тому особливо гарна для виготовлення памірського ребабу.

Ми не закуповуємо дерево з інших країн.

У таких місцях, як Хоруг, люди пропонують нам гарне дерево.

Ми його перевіряємо, купуємо і привозимо сюди.

Деревина лише з цієї місцевості достатньо гарна, міцна та стійка,

вона не ламається, майже не гниє і довгий час зберігає свою якість.

Усі інструменти майстра унікальні.

Не повторюються і не бояться конкуренції масових виробів.

Таке саме враження справляють поодинокі селища при дорозі.

Маленькі господарства з садами та городами

та невеликою кількістю худоби.

Видно лише дітей та жінок.

Якщо спитати про чоловіків, то відповідь скрізь буде однакова:

їх нема, вони працюють за кордоном.

Зі слів жінок, вони пересилають гроші, але рідко навідуються додому.

Інших джерел доходу, окрім цього, вони не мають.

Нам пощастило спостерігати за групою жінок,

які зібралися разом на рукоділля.

Вони вишивають, в'яжуть, плетуть і шиють у памірському стилі.

Вони яскраво вдягнені і не соромляться незнайомців.

Вони виготовляють товари для перекупів,

які потім продають їх у містах чи навіть на експорт.

Люди також зустрічаються заради спілкування та обговорення новин.

Хазяйка будинку, Тирамо Катамалієва, розповідає нам про традиції.

У дитинстві моя родина навчила мене цій справі.

Мати навчила мене традиційним памірським ремеслам

як засобу виживання.

Я завжди була уважна і прагнула вчитися.

Сьогодні я продовжую займатися цим, бо це сімейна традиція,

і я передаю її наступному поколінню.

Пані Тирамо розповіла нам про храм, який часто відвідують жінки.

Нас це дуже зацікавило.

Ми пішли за групою жінок у яскравому вбранні

і дуже швидко зрозуміли, що це не мечеть.

Адже у мечеті не побачиш рогів овець та биків.

Їх радше побачиш на буддійських стінах мані

чи на місцях древніх вівтарів.

Дах храму прикрашений великими баранячими рогами,

всередині цього нещодавно оновленого місця теж можна побачити роги тварин.

Жінки залишають у храмі дари, які можуть стати у пригоді

іншим зголоднілим відвідувачам.

Ми дізнаємося, що це місце існувало ще у доісламські часи суфійських святих.

Всередині храму жінки стають навколо вівтаря.

На ньому також лежать роги тварин.

Культ, який, можливо,

сповідували ще послідовники вогняної релігії Заратуштри.

Це цілком вписується у культуру Паміру, яка зазнала впливу персів.

Це неймовірно і водночас прекрасно,

що такі древні традиції не заборонені й можуть вільно практикуватися.

Краєвид стає дедалі чарівнішим,

відкриваючи перед нами Ваханський коридор.

Руїни старих замків свідчать про важливість цього древнього маршруту.

Ці гори підіймаються вище 7 000 метрів

і названі на честь Маркса, Енгельса чи комунізму.

Таким чином Радянський Союз колись вшанував свої найвищі вершини.

Їхня колишня приналежність до країн Східного блоку вберегла їх від туристів

та дозволила зберегти багато речей.

У селищах вздовж Памірського шосе можна зупинитися на нічліг у родинах,

у так званих «домашніх гостинах».

Ми зупинимося у родині Маліка Мамадова,

одна з його доньок готує нам ліжка.

Таким чином мандрівники неминуче стикаються

з домашнім клопотом приймаючої родини та беруть у ньому участь.

Їжа проста, але смачна.

Вдень готують надворі,

і Малік, як господар, стежить за чистотою та гігієною.

На задньому дворі будинку зібралися сільські жінки,

які розкладають фарбовану овечу вовну візерунками та ретельно її змочують.

Кольори надзвичайно яскраві, красиві і сповнені життя.

Гуртом працювати завжди краще.

Немає ані відмальованого зразка, ані складних візерунків.

Все схоже на імпровізацію, але валяння килимів — традиційна справа в цих місцях.

Тим часом у будинку продовжують готувати їжу.

На такій висоті гостям потрібно багато рідини,

тому їм пропонують смачні овочеві супи та витриманий сир.

Господар Малік Мамадов допомагає готувати

і пояснює нам принципи «домашньої гостини».

Тут на Памірі приймати подорожніх,

тобто туристів, у так званих «домашніх гостинах» чи корчмі —

це абсолютно незвична для нас справа.

Запрошувати іноземних гостей, як-от вас,

у свій приватний будинок та родину,

приймати їх — це те, чому нам ще теж треба вчитися.

«Домашні гостини» дуже відрізняються від готелів,

тому що гості весь час, що живуть тут, проводять разом з родиною господарів.

Вони сам на сам з родинами, живуть, як будь-яка родина на Памірі.

Ми намагаємося приймати туристів так, як у нас це прийнято,

так, як таджикистанці приймають своїх гостей.

Малік ще не сказав про низьку ціну, яку туристи платять

за чисту постіль, смачну їжу та гостинність.

Тут є переваги для обох сторін,

особливо для тієї, яка може на власні очі побачити створення килима з вовни.

Вправно та не кваплячись, вони працюють без інструментів та хімічних засобів.

Господар розповідає, що життя жінок

та їхніх родин тут непросте.

Єдина, але найсерйозніша проблема в наших селах —

це брак інфраструктури.

Все розташовується дуже далеко,

а якщо навіть знаходиться робота, платять мало.

Тут немає виробництв. Тому молодь йде звідси

і намагається, хоч ненадовго, знайти собі роботу деінде.

Вони також шукають роботу за кордоном, але потім повертаються.

За останні 15 років нам багато в чому стало краще,

але ж не в усьому.

Люди намагаються заробити у різний спосіб.

Дуже добре, коли вдається продати товар одразу покупцю, а не перекупу,

продати наші памірські вироби.

Наприклад наші традиційні килими

з вовни наших власних тварин.

Інакше доводиться послуговуватися іншими вміннями та талантами,

щоб вирішити свої економічні проблеми.

Аби не наш хазяїн, ми б не дізналися про святкування,

та завдяки йому нас запросили на свято до громади ісмаїлітів.

Зійшлися усі. Старші чоловіки сидять разом чи грають у традиційні ігри.

Яскраво вдягнені жінки та діти насолоджуються спільними веселощами.

Танцюють молоді парубки та діти.

І дівчата, і старші жінки поважно рухаються.

Усі причепурені, і дорослі, і діти святково вдягнені.

Ісмаїліти переважно живуть у гірських районах Центральної Азії,

їх вважають найбільш поширеною шиїтською течією в ісламі.

Мешканці селища зібралися разом, щоб відсвяткувати річницю

приходу до влади четвертого Ага-хана.

Лідера 15 мільйонів ісмаїлітів по всьому світу.

Тут така мирна, невимушена, барвиста і приємна атмосфера,

що ми затримуємося довше, ніж сподівалися.

Памірське шосе тепер веде нас через перевали на висоті 4 000 метрів,

краєвид навколо постійно міняється, але завжди заворожує.

Скелясті гори змінюють низки білих хмар.

З протилежного боку ріки, з Афганістану, нас гучно вітають двогорбі верблюди.

Кажуть, саме звідси почалося російське вторгнення в охоплену кризою країну.

Цей регіон завжди приваблював військових, наркоторговців та шпигунів.

Але сюди також приходять ті, хто любить гори та природу.

Вони люблять та цінують неповторну атмосферу Паміру

та його краєвиди в горах Гіндукуш та у Вахані.

Таджикистан відомий своїми ідеальними високогірними озерами.

Це справжній рай для геологів,

орнітологів та археологів.

Члени експедиції, яким довелося ховатися від непогоди у цій печері,

знайшли на висоті 4 200 метрів малюнки кам'яної доби.

Цей символічний малюнок було виконано червоним мінеральним пігментом,

і його тлумачення досі під питанням.

Але точно відомо, що тисячу років тому

люді вже селилися в цих місцях й подорожували ними.

Мургаб, прикордонне місто, в якому на Памірі живе 7 000 мешканців.

На висоті 3 600 метрів уже непросто жити.

Місто знаходиться на тій же висоті, що і Лхаса — столиця Тибету.

Тут вантажівки летять по Памірському шосе з нечуваною швидкістю.

Мало хто зупиняється заправитися чи переночувати.

У місті можна побачити багато таджиків у традиційних тюбетейках

та дітей, що грають.

Півмісяць на мечеті

та вервиці в руках старших людей —

ось, що одразу кидається у вічі.

До того ж тут досі стоїть гарнізон,

який заборонено знімати, а ще є ринок.

Ринкові ятки розміщаються у металевих контейнерах,

щоб можна було торгувати навіть взимку.

Температура тут може падати до мінус сорока градусів.

Вкрай непрості умови життя,

ще й жодної економічної перспективи.

Принаймні ми знайшли молоду панну, яка згодна з нами говорити.

Тут немає жодної роботи.

Тут немає ані виробництв, ані чогось ще.

Тут залишилися лише літні люди.

Вся молодь тікає через відсутність роботи.

Тут немає вищих навчальних закладів, лише сама школа,

на навчання потрібно їхати до інших міст чи країн. Що я і роблю.

Якщо з Мургаба поглянути на Китай,

то можна побачити третю найвищу гору Паміру —

Музтаг-Ату.

Багато хто прагне їхати саме в Китай.

Я спершу хочу поїхати до Гуанчжоу і вивчити мову.

Тому що китайську легше вчити у середовищі.

А потім я б хотіла поїхати до Шанхаю чи Пекіну.

Для нас це не складно, бо візу дають без проблем.

Чи сподобалося б це Леніну?

У Мургабі, принаймні, його статую зберегли.

Ніхто не знає, що чекає попереду.

Всі, хто їде Памірським шосе,

бачать лише частину краси цього незвіданого гірського регіону.

Адже потрібно йти пішохідними маршрутами та туристичними стежками,

щоб побачити все на власні очі.

Ми їдемо далі, до Киргизстану, і перевали стають все вищі,

а умови життя — все важчі.

Тут родини разом із своєю худобою піднімаються влітку на гірські пасовища

на висоту понад 4 500 метрів.

Родини, які влітку живуть високо в горах, взимку живуть на 2 000 метрів нижче,

в будинках з телебаченням та інтернетом.

Тут, нагорі, життя не зазнало змін.

На такій висоті здатні виживати лише яки та кози.

Гній збирають та висушують.

Це важлива, хоч і трудомістка праця,

щоб отримати незамінне паливо для обігріву юрт,

готування їжі та підігрівання молока.

Альтернатив цьому паливу у високогірних районах немає.

Поки стада випасаються на пасовищах,

жінки виконують безліч робіт.

Коли сонце досягає зеніту, вони переходять працювати до юрт.

Сьогодні вони плетуть мотузки з шерсті яка.

Гарні мотузки все ще потрібні, щоб ставити юрти

та кріпити вантаж на яках чи вантажівках.

До того ж за гарні мотузки з шерсті яка можна отримати хорошу ціну.

Жінки розважаються за роботою та балакають між собою киргизькою.

Хоч ми й досі у Таджикистані,

місцеві кочові народи мають переважно киргизьке коріння.

Старші жінки за радянських часів відвідували школу.

Тоді кочівників намагалися оселити та змусити працювати в колгоспах.

А тепер знову стало вигідно підніматися родиною на гірські пасовища,

виробляти м'ясо та молочні продукти, заготовляти шкіру та шерсть тварин.

Це непрості завдання.

Асілкан Аспаманова розповідає нам про це російською.

Влітку в горах ми кочуємо разом з тваринами.

Ми їх доїмо та гріємо молоко на пічці.

Потім ми збиваємо молоко і відділяємо від нього жирну частину.

Це буде сметана.

Далі ми розкладаємо сметану й молоко в різні мішки з тонкої шкіри

і підвішуємо їх на ніч.

На ранок вся вода з мішків стікає,

і сметана стає щільною.

Окрім сметани ми робимо з молока

наші відомі сирні кульки — курут,

які можна потім довго зберігати.

У жінок вдень багато клопоту, і все потрібно встигнути,

адже коли ввечері повернеться худоба, то знову буде свіже молоко.

Настає вечір, і вони починають виглядати пастухів зі стадом.

Вони провели на високогірному пасовищі весь день,

доїдаючи останню зелень.

Тварини приходять вчасно

і збираються біля юрт, де на них чекають телята.

Вони відчувають, що малеча зголодніла і її потрібно годувати.

Кочівники користуються цією нагодою і стриножують худобу.

Тварини з цим миряться, бо відчувають, що телята поруч.

Це стимулює виробіток молока,

і жінки безстрашно стають доїти великих корів.

Це працює доти, доки малі яки поруч.

Лунає неповторна гамма звуків, і стає зрозумілим,

чому яків ще називають «буркотливими волами».

Малі яки чекають на свою чергу ссати корів,

і інколи їх ненадовго підпускають до материного вим'я,

щоб потім молоко доїлося краще.

Яки не здатні відрізнити: чи їх ссе теля, чи їх доять жінки.

Близькість до молодняку заспокоює їх.

За короткий час потрібно видоїти багато тварин,

і це стає можливим лише при спільній праці доярок,

їхніх чоловіків та синів,

які вправно вправляються з тваринами.

Швидко насувається темрява і нагорі стає відчутно холодно.

Молоко яків обережно переливають у бідони,

адже це сировина для подальшого виготовлення сиру.

Після того, як корів видоїли, залишки молока ссуть телята,

і вони поводяться зі своїми терплячими матерями не так обережно.

Перш ніж сонце повністю сяде,

з найвищих пасовищ повертаються пастухи з козами.

Їх потрібно загнати у загороду з високими кам'яними стінами.

Поодинокі тварини — легка здобич для вовків,

які радше підійдуть до кіз, ніж до яків.

З першими променями сонця тварини знову полишають стоянку

і весь день шукають поживу на високогірних пасовищах.

Перед тим їх знову видоюють.

Довгий робочий день родин

на літніх пасовищах на висоті 4 500 метрів

починається з першими променями сонця.

Високогірні пасовища — це не колгосп.

На одному пасовищі та на одній стоянці може бути кілька сімей.

Однак у кожної з них власна худоба й окремий дохід

від продажу молока та набілу.

Зневоднений сир поділяють на порції

і сушать на сонці.

Те, що нам здається ідилією, насправді важка праця.

У розрідженому повітрі, на холоді зранку,

у спеку вдень і у пилову бурю ввечері.

Авжеж, деяких речей нам тут бракує.

Наприклад, електропостачання.

Я приїхала з Мургаба й оселилася в Караколі на початку 1990-х.

Там була електрика.

Навіть за радянських часів було добре електропостачання міст та сіл.

А тут в горах електрика є лише ввечері.

Завдяки тій енергії, яку сонячні батареї накопичили за день.

До того у нас були гасові лампи чи ліхтарики,

але ми раді, що вже декілька років у нас є сонячні панелі.

Важку працю ділять між собою чоловіки та жінки з різних родин.

У великих чанах готуються пастеризувати молоко.

Якщо певні бактерії не вбити,

сир буде глевким і несмачним.

На продукцію з високогірних пасовищ є попит, вона гарно продається,

адже тварини харчуються лише найкращими чистими травами гір,

а у молоці та сирі

немає жодних доданих хімічних речовин чи інших добавок.

Вогонь під чаном розпалюють гноєм яків,

пастеризація молочної сироватки — це обов'язковий етап.

Молочно-сирну суміш нагрівають лише на короткий час,

у жодному разі не дозволяючи закипіти.

Ці кадри нагадують книги Чингіза Айтматова.

Я знаю книги Айтматова ще з дитинства за Радянського Союзу.

У нас були читання, і книжки можна було брати вільно.

Мені подобалась книга «Джаміля»,

а ще «Білий пароплав» та «Прощавай, Гульсари!».

Це чудові книги.

Ще один його твір я вже не пам'ятаю.

Я читала його так давно.

Але Айтматов став дуже відомим,

він розповів про наше життя,

познайомив інші країни з нашими кочівницькими переказами.

Це все, що я можу сказати про Айтматова.

В результаті падіння метеорита близько п'яти мільйонів років тому

на Памірі утворилося безліч кратерних озер.

Найбільше озеро — озеро Каракуль на висоті 4 000 метрів.

На такій висоті мало що виживає.

«Чорне озеро» простягається у пустельному ландшафті.

Ми переходимо до нової країни.

Кордон між Таджикистаном та Киргизстаном теж проходить по вододілу.

Краєвид змінюється.

У Киргизстані низини ширші, а пасовища зеленіші.

Замість яків та кіз тут повсюди пасуться стада коней.

Історія Киргизії

завжди пов'язана з розведенням витривалих порід коней.

Однак Радянський Союз прагнув пересікти кочовий образ життя киргизів.

Сьогодні майже у кожної родини є свої стада, попри будь-яку іншу роботу.

Куди не кинь оком — усюди коні.

Їх продають як скакунів та як цінне м'ясо.

Найбільше коней зустрічається біля Сонг-Куля,

великого прісноводного озера площею 280 кв. кілометрів,

розташованого на пасовищах на висоті 3 000 метрів.

Біля Сонг-Куля можна побачити кінні ігри,

які колись були звичайною справою у Центральній Азії.

Головне в грі — вправність парубків

та змагання за козу чи вівцю.

Усі намагаються зловити того, хто зумів підібрати з землі тварину.

Така ситуація часто трапляється у пастухів.

Тварин гублять, цуплять чи полюють на них.

І потрібно вміти повернути свою власність,

використавши навички вершника.

Кози коштують недешево, майже по $100, а це чималі гроші тут.

У Киргизстані є професійні команди, які змагаються на аренах,

вдягнені у лати, і заробляють цим добрі гроші.

Чи в тих змаганнях, чи тут на Сонг-Кулі,

найкращі вершники отримують визнання

і розповідають нову історію походження цих ігор.

Всі ігри колись почалися з вовків.

Вовка тягали кіньми вперед-назад,

а потім кидали до ніг багатіїв.

Тому гра називається «Блакитний вовк».

Вершники потім піднімали вовка й кидали у великий казан,

у якому зазвичай готувалася конина.

Подорожувати Киргизстаном легше і швидше, ніж Таджикистаном.

Памір лишився позаду, і нас зустрічає майже сучасна інфраструктура.

Озеро Іссик-Куль — друге за розміром прісне озеро у світі.

Тут процвітає туризм, на березі збудували парк культури,

який прикликає до терпимості до різних філософій та релігій.

Відвідувачів приваблює павільйон, присвячений Чингізу Айтматову.

Оскільки в Центральній Азії відбувається чимало конфліктів,

багато хто прагне нового бачення та перспектив.

Роль Чингіза Айтматова важко переоцінити,

як зазначає керівниця парку, пані Юмака Дірова.

Луї Арагон писав про роман «Джаміля»:

«Присягаюся,

це найкрасивіша історія кохання в світі».

Роботи автора завжди цікаво читати.

На мою думку, книги Айтматова здатні виховувати людей.

Вони показують правильний шлях.

Візьмемо, наприклад, історію манкурта з роману

«І понад вік триває день».

Манкурт символізує принижену та духовно поневолену людську істоту,

яку позбавили волі.

Це також був символ сталінізму,

викарбуваний Чингізом Айтматовим, але, на жаль, актуальний і досі.

Ми живемо в часи модернізації.

З'являються нові технології,

багато контекстів змінюються на протилежні.

Сьогодні людям потрібно пильнувати, щоб не стати манкуртами,

не забути власну історію та культуру.

Чингіз Айтматов казав:

«Найважче для людини —

залишатися людиною щодня».

Про це варто поміркувати усім нам, людям.

Біля павільйону Айтматова

розташовані скульптури, які відбивають його бачення людини,

яке й досі не втрачає важливості.

Пані Юмака Дірова розповідає про скульптури відвідувачам.

Це статуя Бостона,

чоловіка з роману «Плаха».

На місці обличчя тут вовчиця, яка виє за своїми загиблими вовченятами.

Німб на голові дитини — це символ того,

що діти — священний скарб для своїх батьків,

байдуже, тварини це чи люди.

Айтматов розповідав про стосунки між людьми, тваринами та природою.

Його найважливіше послання:

діти і людей, і тварин — священні для всіх живих істот.

Окрім скульптур мислителів та науковців

у парку також присутні символи всіх світових релігій.

Християнські, єврейські, ісламські та буддистські знаки

означають толерантність до релігій.

У наші часи це не даність,

але правильне послання

після подорожі Центральною Азією

по Памірському шосе.

Переклад субтитрів: Ірина Маковська

Can't find what you're looking for?
Get subtitles in any language from opensubtitles.com, and translate them here.