Afrikaans
Akan
Albanian
Amharic
Arabic
Armenian
Azerbaijani
Basque
Belarusian
Bemba
Bengali
Bihari
Bosnian
Breton
Bulgarian
Cambodian
Catalan
Cebuano
Cherokee
Chichewa
Chinese (Simplified)
Chinese (Traditional)
Corsican
Croatian
Czech
Danish
Dutch
English
Esperanto
Estonian
Ewe
Faroese
Filipino
Finnish
French
Frisian
Ga
Galician
Georgian
German
Greek
Guarani
Gujarati
Haitian Creole
Hausa
Hawaiian
Hebrew
Hindi
Hmong
Hungarian
Icelandic
Igbo
Indonesian
Interlingua
Irish
Japanese
Javanese
Kannada
Kazakh
Kinyarwanda
Kirundi
Kongo
Korean
Krio (Sierra Leone)
Kurdish
Kurdish (Soranî)
Kyrgyz
Laothian
Latin
Latvian
Lingala
Lithuanian
Lozi
Luganda
Luo
Luxembourgish
Macedonian
Malagasy
Malay
Malayalam
Maltese
Maori
Marathi
Mauritian Creole
Moldavian
Mongolian
Myanmar (Burmese)
Montenegrin
Nepali
Nigerian Pidgin
Northern Sotho
Norwegian
Norwegian (Nynorsk)
Occitan
Oriya
Oromo
Pashto
Persian
Polish
Portuguese (Brazil)
Portuguese (Portugal)
Punjabi
Quechua
Romanian
Romansh
Runyakitara
Russian
Samoan
Scots Gaelic
Serbian
Serbo-Croatian
Sesotho
Setswana
Seychellois Creole
Shona
Sindhi
Sinhalese
Slovak
Slovenian
Somali
Spanish
Spanish (Latin American)
Sundanese
Swahili
Swedish
Tajik
Tamil
Tatar
Telugu
Thai
Tigrinya
Tonga
Tshiluba
Tumbuka
Turkish
Turkmen
Twi
Uighur
Ukrainian
Urdu
Uzbek
Vietnamese
Welsh
Wolof
Xhosa
Yiddish
Yoruba
Zulu
Індія та Пакистан утворюють загадковий субконтинент,
на якому зустрічаються різноманітні культури та релігії.
За часи існування колоній
британці перетворили старий путівець, що йшов крізь усю імперію, на битий шлях
та дали йому ім'я на честь слонового хобота.
Ми ж називаємо його Великим колісним шляхом.
Довжина шляху складає 2500 км. Він пронизує регіон,
мов пульсуюча артерія.
Легендарний маршрут.
Великий колісний шлях веде від Колкати до Бенаресу,
а потім вздовж Гангу до самого Делі.
Через кордон з Пакистаном, до Лахора та Пешавара.
Наша подорож почнеться у Сундарбансі на березі Бенгальської затоки.
У цих мангрових лісах на півдні досі живуть бенгальські тигри
та крокодили.
Природний заповідник, в якому зустрічаються
прісна та солона вода та живуть відповідні види тварин.
У 16 сторіччі європейські мореплавці та купці прибули до Індії.
Тоді узбережжя Бенгальської затоки виглядало так само,
як сьогодні виглядає парк Сундарбанс.
Кораблі європейців сторіччями ставали тут на якір,
а потім поверталися з Індійської імперії з багатим товаром.
Щоб більше дізнатися про цей субконтинент та краще на ньому володарювати,
товари з усієї Індії звозилися Великим колісним шляхом.
Саме тому дрібні села біля Колкати
перетворилися на важливий центр торгівлі.
Це цікаве місце, яке ми не оминемо.
Будівлі цього міста нагадують про часи колоніальної епохи.
Це надзвичайне місце.
У Колкаті десять днів святкуватимуть велике релігійне свято:
Дурґа-Пуджу.
Весь індуїстський світ, особливо у Колкаті,
чекає на прибуття верховної матері-богині Дурґи
в усіх її втіленнях.
Кожного дня відбувається щось нове.
Сьогодні у центрі уваги паростки бананів.
З ними проводять ритуальне занурення у Ганзі,
щоб відзначити та вшанувати їхню родючість
та важливу роль у харчуванні.
Люди вірять, що богиня може проявляти себе навіть у цих рослинах.
Святкування також має економічний вплив на Колкату.
На головному квітковому ринку кипить робота.
Люди прикрашають свої домівки до свята.
Для святкових процесій та вівтарів потрібні безліч квіткових гірлянд.
Родичі ходять один до одного в гості та приносять квіти у подарунок.
Тут продається неймовірна кількість квітів та букетів,
їх також передають на дрібніші ринки в інших районах.
Торговці, збиральники букетів, перекупи — всі вони трохи заробляють
на гучному фестивалі великої богині Дурґи.
Інший район заробляє
на продажі статуй для вівтарів та процесій
на честь свята Дурґа-Пуджі.
Сотні тисяч статуеток
з любов'ю виготовляють протягом року,
а потім продають для будинків та громадських місць,
компаніям та звичайним людям.
Їх виготовляють у сотнях дрібних майстерень
з дерева, глини, пап'є-маше.
Потрібно працювати увесь рік,
щоб забезпечити значний попит під час святкування Дурґа-Пуджі.
Зображення богині ретельно шліфують
та розфарбовують вручну.
Потім їх одягають у барвисте вбрання.
Потрібно багато ручної праці, щоб створити скульптури
із пізнаваною подобою богині Дурґи.
Вони повинні приваблювати на святкування богів,
які зможуть відпочити у скульптурах.
Старанна праця та виконані з любов'ю деталі — і лише заради кількох днів свята.
Родини збираються разом на святкування. Люди ходять у гості.
Дорожній рух стає навіть щільнішим, ніж зазвичай.
Квіткові гірлянди з гуртових закупівель перепродують на вулицях,
а червона фарба для шкіри розлітається як гарячі пиріжки.
Хоча сезон мусонів вже минув, дощі не вщухають.
Індія вже давно відчуває кліматичні зміни.
Біля храму богині Калі особливо велелюдно.
Відвідати храм під час фестивалю — священний обов'язок індуїстів.
Мешканці міста звели храми на кожній вулиці,
щоб боги могли відвідати святкування Дурґа-Пуджі.
Родини багатих торговців міста відкривають свої будинки,
повні розкоші, яку не побачиш ззовні.
Під час Пуджі тут раді усім гостям.
На кожного з них чекає теплий прийом, кожен може розглянути багате убрання.
Великі родини збираються разом,
як і друзі, гості та просто перехожі з вулиці.
У кожній родині,
як у родині Маліка, один зі старших братів відповідає
за дотримання духовних правил та ритуалів, пояснюючи їхню важливість.
Ми маємо дослухатися до богів та старанно працювати.
Маємо вшановувати цю традицію святкуванням та не давати забути її,
адже під час ритуалу відбувається єднання душ.
Душ усіх чоловіків, жінок та дітей.
Ми збираємося усі разом, з тим внутрішнім світом, який веде нас.
Багатьох гостей нам не вдається побачити протягом року,
вони збираються лише під час Пуджі.
Скрізь стоять підношення,
ми обмінюємося думками та насолоджуємося ритуалами Пуджі.
Люди також збираються біля храмів,
зведених на вулицях на честь свята.
І, авжеж, Дурґа-Пуджа —
це багатий матеріал для ЗМІ у Бенгалії та інших штатах Індії.
Щогодини репортер Пуджа Пазу розповідає про події фестивалю
на головному каналі телебачення.
Сьогоднішній день присвячений заміжнім жінкам та матерям.
Сьогодні останній день святкування.
Матері та заміжні жінки повертаються додому.
Декілька останніх днів вони провели у будинках своїх батьків.
Саме тому у нас є ритуал з кольоровою фарбою.
Він дуже важливий для нас.
Усі заміжні жінки беруть червону фарбу
та наносять її на обличчя своєї матері.
Для нас це радісний та урочистий ритуал.
Його святкують скрізь, і ми всі з народження пов'язані цим фестивалем.
Ми виросли разом із ним, як ви розумієте.
Це яскраве видовище для усіх.
На цю подію ми чекаємо весь рік.
Святкування закінчилося, і вівтарі прибирають.
Боги полишили їх, і люди радіють цьому.
Не лише у Колкаті, а й у всьому індуїстському світі
вівтарі, подекуди дуже важкі, прибирають
і доправляють до священних річок.
Вони виконали свою задачу — дали прихисток богам,
але індуїзм вчить, що все у цьому світі тимчасове.
Навіть якщо на створення чогось витрачено чимало часу та грошей.
У попередні роки сотні тисяч статуй богів
пливли цього дня Гангом та іншими річками.
Але від цієї традиції відмовилися, щоб зберегти довкілля.
Сьогодні статуї богів так само кидають у воду,
але потім сміттярі виловлюють їх з Гангу
і утилізують.
Від розкішних, майстерно виконаних скульптур
з мереживом та перуками нічого не лишається.
Британці принесли до Індії власну культуру.
Власну релігію, власних солдатів, систему правосуддя та палаци.
Навіть через десятиліття після здобуття незалежності у 1947 році
про колоніальні часи нагадують будинки та символи вікторіанської епохи.
Кинемо погляд на королеву Вікторію і почнімо нашу мандрівку.
Спершу ми поїдемо з Колкати
до Бодх-Гаї та Бенаресу
на священній річці Ганг.
У Індії та Пакистані Великий колісний шлях називають просто Великим шляхом.
За межами Колкати
це просто невеличка вулиця, сповнена яскравої метушні.
На цій вулиці також помітні сліди колоніальної епохи.
Французькі місцини з девізом «Свобода, рівність та братерство».
Данські церкви та будинки купців
межують з християнськими церквами ери португальських колоністів,
які прийшли до Індії раніше за британців.
Цим місцем керує Салезіянське Згромадження святого Івана Боско,
його відвідує багато місцевих мешканців.
Кілька років тому отець Франциск повернувся після навколосвітніх подорожей
до свого Згромадження і був дуже здивований.
До нас приходять люди різних релігій.
І не поодинці, як ви бачите.
Не всі вони католики чи християни.
Вони сповідують різні релігії,
але їх усіх об'єднує любов та відданість Діві Марії.
Мені приємно знати, що індійці лишаються однією родиною
попри різні культурні звичаї, мови та касти.
Мати Тереза підкорила серця усіх індійців.
І не лише в Індії, а по всьому світу.
Але в Індії, особливо у Колкаті, її щиро кохають.
Бачили б ви людей, які після її смерті несли їй квіти,
щоб віддати останню шану.
Це вразило усіх.
Її смерть — важка втрата для нас,
але ми радіємо, що тепер вона серед святих.
Позаду лишилися перші 500 кілометрів Великого шляху.
Ще 2000 чекають попереду.
У провінції Бігар можна побачити життя сільської Індії.
Більше 800 мільйонів індійців живуть тут у невибагливих умовах,
працюючи фермерами чи женцями, у полях чи випасаючи худобу.
Часом трапляються цегельні майстерні.
Тут випалюють глину, отриману з припливів Гангу.
Будівельний матеріал, який існує вже тисячі років.
Ця культова ступа існує з часів діянь Будди.
З неї розпочинається наше знайомство зі ще однією світовою релігією Великого шляху.
Місця, у яких вчив, медитував чи проповідував Будда,
приваблюють відвідувачів бідного штату Бігар.
Люди приїжджають з усього світу,
щоб подивитися на ступу на шляху до Бодх-Гаї,
де, згідно з легендами,
великий Будда Ґаутама досяг просвітлення.
Ми дісталися мекки буддистського світу,
тут ми заглибимося в історію релігії
до самого шостого сторіччя до н.е.
У Бодх-Гаї ми маємо зустрітися з індійською лікаркою Тану Вармою,
яку бачимо під час її ранкових занять йогою.
Вона опікується здоров'ям дітей у громадських школах Індії,
знайомлячи їх з традиційною йогою та медитаціями.
Лікарка Тану Варма — індуїстка,
але вона також відвідує священні місця буддистів у Бодх-Гаї.
Я індуїстка,
але бог Будда дарував нам шлях до просвітлення.
Будда так само важливий для індуїстів, як і для буддистів,
адже всі мають знайти свій шлях.
Мета життя — досягти просвітлення.
У кожного з нас буде свій шлях, але ми маємо досягнути однакової мети.
Для мене Будда — справжній кумир.
Він був звичайним чоловіком, він одружився, прожив життя,
але також зміг показати людям причину страждань
і те, як звільнитися від страждань та проблем.
І зробив це у вкрай простий спосіб.
Йога для Тану Варми — набагато більше, ніж просто вправи.
В Індії все більше хвороб лікують йогою.
Від РДУГ до діабету.
Це важлива частина її занять з дітьми.
Згідно з древніми рукописами,
хвороба спершу захоплює дух, а вже потім — тіло.
Коли ми займаємося йогою, ми розслаблюємося.
І лише тоді ми здатні приймати правильні рішення.
Тану Варма відвідує школи у Бодх-Гаї. Це теж частина її роботи.
Це соціальні школи, які існують на пожертви.
Ця молода жінка успішно впроваджує
у таких закладах вправи на дихання та концентрацію уваги.
Діти в цих школах походять з бідних родин,
які не знайомі з древніми вченнями про здоров'я
з Вед — священних писань.
Тану Варма навчає цих вправ у дружній
та водночас строгій та вимогливій манері.
Дякую усім вам.
Робіть ці вправи щоденно.
Як і мільйони людей щороку,
Тану Варма відвідує священний квартал біля Дерева Бодгі,
священного фігового дерева.
Кажуть, тут Будда медитував і знайшов свій шлях.
Для буддистів це місце має таке ж значення,
як Єрусалим, Мекка чи Рим для віруючих інших релігій.
Відвідувачі прибувають сюди з буддистських країн з усього світу,
але легенду про принца Сіддгартху знають не тільки тут.
Усвідомлюючи страждання світу, він хотів відмовитися від звичного життя.
Це досі справляє враження на людей, які подорожують сюди
заради молитви та медитації.
Сіддгартха повернувся до свого палацу
і питав у батька, тіток та усіх інших:
«Як мені звільнитися від страждання?»
В той же день він пішов з дому,
полишивши дружину та сина.
Він дуже любив їх,
але він прагнув знайти порятунок від страждань для усього людства.
Дві тисячі п'ятсот років тому Сіддгартха знайшов тут просвітлення,
і Тану насолоджується глибокою медитацією в цьому місці.
Неймовірне місце. Люди, які прагнули сюди потрапити,
поводяться відповідно.
Тут ніхто ніким не керує.
Дехто каже, що буддизм — це філософія, а не релігія.
Здається, що багато хто з присутніх знайшов внутрішній спокій.
Будда казав: «Що б ти не мав, чи що б ти не потребував,
живи із задоволенням і намагайся не бути жадібним.
Якщо ти жадібний, ти ніколи не станеш задоволеним чи щасливим».
Ми попрощаємося з Тану Вармою та Бодх-Гаєю біля великої статуї Будди.
Прощавай, надзвичайне місце цієї країни.
Великий колісний шлях перетворюється на індійську автомагістраль.
Ми все ближче до Бенареса — найсвятішого міста в індуїзмі,
розташованого на берегах Гангу.
Ранній ранок на священній річці Бенареса.
Сотні тисяч людей здійснюють тут ритуальні купання.
Це надзвичайна подія для будь-якого паломника-індуїста.
Ті, хто омивається у Ганзі чи навіть помирає,
мають значні шанси уникнути циклу реінкарнації
та увійти у нірвану.
Навіть за часів Римської імперії це було місце, куди прямували паломники.
Місто бога Шиви на берегах Гангу
було культурним та релігійним центром більше 3000 років.
Щоденно це місце відвідують приблизно 100 000 паломників,
тобто 36 мільйонів людей щороку.
Члени касти брамінів сидять під великими парасольками
на березі священної річки.
Коли паломники закінчують омовіння,
вони приводять себе до ладу, вдягають новий одяг
і йдуть до священика.
Я місцевий священик. Люди стікаються сюди з усієї Індії.
Вони йдуть до мене, бо я брамін і належу до найвищої касти індуїстів.
Вони приходять за благословенням.
Кожен з них має власні причини.
Хтось шукає благословення,
хтось приносить прах батьків, інші хочуть побратися.
Якщо це померлі батьки, мене просять провести ритуал задля доброї карми.
Люди приходять різні, і в усіх них різні долі.
Браміни мають знати вчення Вед
та бути знайомим з доктриною карми.
Коли люди приходять до нас, ми їх благословляємо і отримуємо якусь платню.
Жерці-браміни успадкували свою роботу та ці місця
від своїх батьків та дідів.
Йоги з чашами для подаяння захищають місця своїх предків там,
де ходить найбільше паломників.
Відвідувачі у місті Шиви щедрі,
більшість з них не очікує більше нічого від свого земного існування.
Люди приходять сюди, щоб померти та розвіятися в нірвані.
Вони хочуть, щоб їх тут кремували,
адже навіть камінець тут — це бог Шива.
І місце, де ми сидимо, — теж Шива.
Що ж особливого в цьому місці?
Шива тут всюдисущий, він живе тут у кожній дрібниці.
Це місце притягує як магніт.
Люди, які дістаються сюди, почуваються як вдома, приваблені цим місцем.
У світі є два таких святих та привабливих місця.
Одне з них — це Бенарес, а друге — Єрусалим.
Вночі потік паломників не вщухає, навіть навпаки.
Квіткові свічники зі свічками дуже популярні,
що радує їх продавчиню.
Це так званий обряд араті, початок чарівної ночі на Ганзі.
Куплена та пущена Гангом свічка —
це ритуальне жертвування вогню, бажаний ритуал самотніх людей.
З настанням ночі починається справжній ритуал.
Обрані жерці з касти брамінів
щоночі проводять довгий ритуал у парадному вбранні.
Навколо панує атмосфера чи то духовної магії, чи то релігійного видовища —
кожен з глядачів відчуває щось своє.
Бенарес також називають Варанасі,
а у давні часи він звався Каші,
що можна перекласти як «місто вогнів».
Нічний індуїстський ритуал у метрополії бога Шиви
ідеально гармонує з цим старовинним містом.
Далі Великий колісний шлях веде нас до столиці — Нью-Делі.
Цитадель Червоний форт нагадує нам про епоху Великих Моголів
та готує до вражаючого переходу до Пакистану.
Перш ніж британські колонізатори полишили країну,
вони розділили її на дві окремі держави: індуїстську та мусульманську,
між якими одразу почався конфлікт.
Щовечора на прикордонній станції з потужною охороною
між Пакистаном та Індією, неподалік від Лахора,
відбувається унікальний ритуал.
Глядачі із захватом спостерігають,
як пакистанські прикордонники демонструють свою силу
в манері старої колоніальної армії.
Аналогічний виступ військових відбувається на стороні Індії
навпроти кордону з ворожою державою.
А потім, перед самим заходом сонця, стається дивовижне:
брама на кордоні відчиняється і солдати обох країн зустрічаються,
готові спустити свої прапори.
Індійці з червоними плюмажами та пакистанці з чорно-сірими
готові показати себе.
Під оплески глядачів вони демонструють свою силу та відчайдушність.
Однак не схоже, що вони прагнуть позбутися спільних рис.
Армії обох країн вели кровопролитні війни,
в Кашмірі та Гімалаях постійно відбуваються збройні сутички.
Втім, це дивне шоу на кордоні не припиняється,
і щовечора військові спускають відповідні прапори.
Потім кордон з обох боків зачиняється,
і державні прапори стройовим кроком відносять у безпечне місце.
Форт Лахора, побудований за часів правління Моголів,
одна з найважливіших культурних пам'яток цього субконтиненту
та об'єкт Світової спадщини.
Схожу архітектуру можна побачити у Делі та Агрі.
Якби Лахор розташовувався у Індії, туристи з різних країн відвідували б його щодня.
Але він належить Пакистану, який має сумнівну репутацію,
тому в усьому місті можна зустріти лише декількох місцевих мешканців.
Настінний живопис та архітектура форту нагадують про 300-річне правління
в стародавній Індії мусульманських Моголів з сучасного Узбекистану.
Великий колісний шлях веде з Нью-Делі одразу до Лахора,
з'єднуючи два культурні та економічні центри стародавньої Індії.
Делійська брама у Лахорі колись була призначена виключно для торгівлі
з сучасною столицею Індії.
Делійська брама досі слугує входом у «Старе місто» —
стару історичну частину Лахора.
Туристам воно нагадує мусульманський квартал у індійському місті.
На вулицях вирує життя.
На відкритих майданчиках готують їжу, займаються торгівлею,
тут багато продавців і явно більше чоловіків, ніж жінок.
Влучніше за всіх настрій Лахора та Великого колісного шляху
передав англійський письменник Редьярд Кіплінг.
Пакистанська журналістка Ксарі Джаліл знає історію Кіплінга,
його опис Лахора та Великої колісної дороги.
Пані Джаліл працює у газеті «Зе Дон» і має критичне мислення.
У книжковій крамниці можна знайти багато творів Кіплінга.
Не лише «Книгу джунглів», але й роман «Кім»,
за який він у 1907 році отримав Нобелівську премію з літератури.
У романі Кіплінг описує життя ірландського сироти Кіма
на Великому колісному шляху за часів колоніальної епохи.
Ця книга вважається унікальним свідченням тогочасного стану Лахора
та Великого колісного шляху.
Гадаю, є багато спільних рис між Великим колісним шляхом,
описаним у «Кімі», та сучасним шляхом.
У цій книзі цю дорогу називають «річкою життя»,
і я вважаю, що ця назва справедлива і досі.
На Великому шляху можна зустріти дуже різних людей.
Там є торгівці і купці.
Дорогою їдуть вантажівки та автобуси, а поруч йдуть перехожі.
У Пакистані, насправді, таке бурхливе життя.
І оскільки ми кажемо про Великий колісний шлях,
це повертає нас до єдиної, ще Британської Індії.
Єдиної країни, яка ще відтоді
не була створена для насилля.
Це країна, сповнена лібералізму та свободи.
Країна для людей, вільних у своїх віруваннях.
Але це з історичної точки зору, оскільки сьогодні ситуація лише погіршується.
Пакистан не такий, яким його уявляє більшість людей.
Ніхто не очікує, що дівчата тут можуть грати у футбол без хіджабу
та у коротких шортах, привселюдно.
Але це можливо.
Авжеж, без суперечок не обходиться.
Дівчата можуть не знаходити розуміння навіть у власній родині.
Деякі батьки проти, але більшість дозволяють це.
Багато хто критикує, адже це Ісламська Республіка Пакистан.
Люди вважають, що грати у футбол ганебно.
Особливо у коротких шортах та гольфах.
Багато хто каже, що це ганьба.
А коли ми кажемо, що граємо у футбол, вони кажуть: «Боже, у футбол!»
Якщо хтось з дівчат хоче грати, то їй намагаються завадити.
Ми віримо, що ми можемо дещо змінити, граючи у ті ігри,
у які жінки зазвичай не грають, чи які заборонені.
Останнє десятиріччя Пакистаном шириться фундаменталізм та жорстокість,
але багато хто бореться з цим
і прагне зберегти колишній старий Пакистан — різноманітний та ліберальний.
Біля головної дороги притулилась стара колоніальна вуличка.
Пряма мощена смуга, якою колись їхали вози, йшли каравани,
мандрували вершники та перехожі.
Сьогодні Великим колісним шляхом переважно їдуть яскраві пакистанські авто.
Гордість та радість будь-якого пакистанського водія:
авто, пофарбоване неповторним чином.
Декілька автомайстерень, що займаються фарбуванням кузова,
заробляють на Великому шляху гарні гроші, виконуючи малярні роботи.
За вимогою вони прикрашають вантажівки квітами, орнаментами чи сурами з Корану.
Власників не лякає висока ціна.
За роботу вони готові платити до 800 доларів.
А це значна сума для цих місць.
Інколи водії замовляють навіть власні портрети для своїх вантажівок.
Але, схоже, цей пишновусий водій
вибрав фотографію своєї молодості.
Ось і друга велика ріка цього субконтиненту.
Інд для Пакистану — як Ганг для Індії.
Обидві річки дарують життя,
забезпечуючи водою з Гімалайських гір ці засушливі регіони.
Що ближче до гір Афганістану, тим складнішою стає дорога.
Останнім часом цей район згадують лише у контексті насилля.
У великій грі світових сил
наш пункт призначення, Пешавар, є одним із найвразливіших міст.
Мешканці Пешавара на великих рекламних щитах пишуть,
що вони не терористи, намагаючись виправити свій імідж.
Непросте завдання.
Місця проживання племен — завжди «гарячі точки»,
і близькість до державного кордону часто призводить до сутичок.
Великий колісний шлях закінчується для нас у древньому Хайберському проході.
Кажуть, що це через каральні заходи армії на кордоні.
Пешавар здавна був древнім індійським торговим містом.
Його економічну значимість колись визнали та використали британці.
Кажуть, що пуштуни, які складають більшість населення, —
горді, надійні
і практично незламні.
Про традиційні страви Пешавара складають легенди.
Ароматні кебаби вважаються особливим делікатесом.
Їхній аромат змішується із запахом вулиць, на яких їх продають, засмаживши у олії.
З 80-х років Пешавар приймає сонми біженців з Афганістану,
які відмінно знаються на роботі з афганським лазуритом.
Найбільші поклади цього блакитного каменю знаходяться у Афганістані,
і контрабандний ввіз їх до Пешавара приносить чималі гроші.
Доходи від торгівлі лазуритом та іншим дорогоцінним камінням
майже такі самі, як доходи від продажу наркотиків.
Це основний дохід сімей афганських біженців, які б'ються з нуждою.
Афганські продавці знають всі тонкощі.
Сьогодні вироби з лазуриту часто додатково підфарбовують,
щоб накрутити ціну,
але афганці про це знають і вміють розпізнавати підробку.
Чисті і дорогі породи лазуриту
можуть коштувати від 1000 до 10 000 доларів за кілограм.
Зазвичай їх везуть до Сінгапуру чи Китаю.
Пешавар — торгове місто, і тому воно відкрите для світу.
Однак сучасна історія міста настільки жахлива,
що таке навіть важко уявити.
Знову і знову відбуваються напади на мечеті шиїтів.
Та люди все одно приходять.
Ми зустрілися із кардіологом, лікарем Хамідом Ахмадом.
Він працює у місцевій лікарні.
Під час перерви він приходить до мечеті на молитву.
Коли стаються вибухи,
то поранених людей та мертві тіла доправляють у нашу лікарню.
У найкращу лікарню в місті, в якій я працюю.
Це жахливі часи. Люди лише чують про вибухи,
а ми бачимо тих, хто постраждав від вибухів та має численні травми.
Бачимо, як родичі померлих приїжджають до лікарні,
щоб побачитися востаннє,
і це важке видовище.
Немає впевненості ні у чому.
Ніхто не знає, хто здійснює ці напади і навіщо вони вбивають людей.
Здається, що це різні сили з різними інтересами.
Деякі з цих сил походять з нашої країни, а деякі — з-за кордону.
Я не можу сказати докладніше, адже ми мало що знаємо про це.
У прикордонній зоні Афганістану
теж варто згадати історію цієї частини Великого колісного шляху.
Велика гра могутніх держав за стратегічні позиції,
торгові маршрути та зони впливу
завжди виразно відчувалась у цих місцях.
Вздовж Великого колісного шляху
ми досі бачимо співіснування культур та релігій.
Більше ніде у світі ви не побачите такого різноманіття
на шляху довжиною 2500 кілометрів.
Переклад субтитрів: Ірина Маковська
Can't find what you're looking for?
Get subtitles in any language from opensubtitles.com, and translate them here.