Original subtitles

Європейське середньовіччя – доба контрастів та яскравих образів. Для

темні віки, доба релігійних переслідувань, культурної деградації і

Інші бачать його як період героїчних звершень та гармонії. Проте в одному

погодяться усі – середньовіччя неможливо уявити без лицарів.

Історія лицарства обширна та суперечлива, і саме тому сьогодні ми

розібратися у тому, ким насправді були лицарі і як вони здобули славу крізь

віки.

Лицарями у війському значенні називали воїнів -аристократів, які пройшли

процедуру посвячення.

Посвячення в лицарі супроводжувалося цілою низкою символічних дій, серед яких

найбільш важливими були молитва і піск перед посвятою, оперізування лицаря

та складання васальної присяги.

Цікаво, що навіть сини великих феодалів мали певний час послужити збройностями.

Перед тим, як отримати лицарське звання.

В більш широкому розумінні, лицарями називали загалом клас аристократів або ж

кінних воїнів, незалежно від їхнього походження.

З 10 по 12 століття на більшій частині території Європи стати лицарем без

аристократичного походження було вкрай важко.

Винятки робили для окремих хоробрих воїнів -простолюдинів, які відзначались

кількох битвах.

Або ж для заможних представників третього стану, які фактично купляли

звання. Ба навіть більше. Місце у суспільній ієрархії лицарів визначалось

насамперед походженням та заможністю воїна. Втім, у рідкісних випадках на

посаду могли претендувати і бідні лицарі із незнатного роду, котрі прославились

своїми подвигами.

Так, за часів Першої війни за незалежність Шотландії, місце регента і

правителя шотландської держави отримав в боги лицар Вільям Волес. Для розуміння

становища лицарів слід враховувати, що в середні віки європейські суспільства

ділились на три основні стани.

Номінальним першим станом вважалось духовенство.

Другий стан складала аристократія, до якої входили і лицарі, у вузькому

цього слова.

Однак фактично аристократи були панівною верствою, адже близько 80 % вищих

церковних посад займали родичі магнатів. При цьому стан воїнів -аристократів мав

захищати два інші стани та вершити світську політику.

Третій стан, до якого входили селяни, буржуазія, ремісники та всі інші,

перебував на низу соціальної драбини і мав забезпечувати всім необхідним

представників перших двох станів.

Дякуємо нашим спонсорам, дослідникам і картографам за підтримку каналу. Завдяки

підписникам, імена яких ви бачите на екрані, ми можемо створювати якісніші

відео. Якщо ви теж бажаєте допомогти каналу фінансово та приєднатися до Клубу

картографів, переходьте за посиланням в описі або тисніть кнопку «Спонсорувати»

під відео.

Корені європейського лисарства часто вбачають у кінноті так званих

народів, які захопили майже всю Європу наприкінці античності. В германців,

та сарматів кіннота відігравала важливу роль. Часто саме її натиск допомагав

вирішити підсумок битви на свою користь. Так, наприклад, трапилось у 378 році

під час битви під Андріанополем, коли армія готів вщент розгромила військо

римського імператора Валента.

Варварські королівства часто страждали від внутрішніх міжособиць та постійних

війн. Але через бідність населення королі більше не могли розраховувати на

народне ополчення, яке колись було основою армій.

Утримувати свою військову спроможність найкраще вдавалось знаті.

Одними з перших до вирішення цієї проблеми підійшли франки. За правління

Мартела було створено бенефіційну систему комплектування кавалерій.

Бенефіцій був земельним володінням, яке отримував кінний лицар тільки на час

своєї військової служби.

Часто такий кавалерист був представником тодішньої аристократії. Однак

залучались і прості вільні люди, чи навіть слуги.

Селяни, які проживали на цій землі, були зобов 'язані купити для лицаря зброю,

бойового коня та обладунки.

На ці кошти в той час можна було купити 30 корів.

Мобільні загони важкої кавалерії франків довели свою ефективність у протистоянні

з арабами, норманами, саксами та лангобардами.

Перемогам кінноти посприяли і технічні інновації.

В VI -IX столітті європейці запозичили від східних кочівників стремено.

Цей атрибут вершника дозволяв кавалеристу більш вправно сидіти в сідлі

вкладати майже всю масу свого тіла в удар.

Згодом більшість бенефіцій перетворились у феоди -члени.

Володіння, які передавались у спадок.

Відповідно, аристократи та лицарі, які ними володіли, називались феодалами.

У вирі ранньосередньовічних війн та примітивної натуральної економіки

бракувало достатньої кількості грошей та освічених бюрократів. Тому вони все

більше повноважень передавали місцевим магнатам. Ці феодали заволоділи судовою

владою над людьми, які проживали на їхніх землях.

Закони королівства Арагону Навіть дозволяли місцевим феодалам захоплювати

силовим шляхом.

Деякі історики трактують цей параграф як благословення на війни з мусульманами.

Інші тлумачать його як прямий юридичний дозвіл для феодального рекету.

Водночас створювалася система васальних відносин.

Формальним підлеглим був васал, який зобов 'язувався вірно служити своєму

сюзерену чи сеньору, тобто пану.

Також васал мав підтримувати свого сюзерена у його військових кампаніях і

допомагати у скрутному становищі. Сеньор же пропонував своє затупництво та

наділення васала феодом та бенефіцієм, або грошима. В IX столітті онук Карла

Великого Карл Лисий повелів, щоб кожна вільна людина мала сеньора. Цей указ

посприяв зміцненню феодального устрою. У середовищі феодалів формувалась своя

ієрархія. Номінально найвищим був імператор чи король. Йому

князі та герцоги. Трохи нижче на феодальній драбині перебували барони.

Васалами останніх були звичайні лицарі.

Дещо інші види васальної залежності могли бути вселян чи міщан, котрі

в залежності від сеньора -аристократа.

Проте в часи феодальної роздробленості магнати часто повставали проти своїх

сеньорів. Наприклад, в XII столітті французький магнат Томас де Марль

декілька королівських фортець, привласнив майно реймського єпископа та

кинути виклик самому королю Лідові Кутовстому.

Безчинства та грабунки Томаса спонукали місцеву знать підтримати французького

короля, який через кілька років остаточно розгромив свавільного

Оформлення васальних відносин переважно супроводжувалось принесенням васалом

своєму Сюзеренові омажу.

плати за свій феод та складанням присяги на вірність. Омаж міг бути як суто

символічним, так і досягати шалених тисячі фунтів для баронських наділів в

Англії за правління Йоанна Безземельного.

Система владних відносин у Високому Середньовіччі базувалась насамперед на

особистісних зв 'язках.

Тому часто виникали такі ситуації, коли внаслідок одружень та смертей великі

землі чи графства переходили до інших феодальних родів та держав.

Наприклад, так трапилось в XII столітті з Аквітанією, яка була васально

підпорядкована французькому королю, але внаслідок вдалого шлюбу Генріха

Платенгенета перейшла до володіння англійських королів. Англійські королі,

правителі своєї держави, були рівними з французькими. Але в ролі правителів

Аквітанії, Гіені та Нормандії вони виступали формальними васалами, адже

утримували номінально французькі феоди.

Основним покликанням лицарів була війна. З дитинства їх готували до битв та

походів, навчали верховій їзді, фехтуванню і використанню різноманітної

Найвірнішим другом лицаря був його бойовий кінь – дестріє.

Ця тварина мала бути достатньо великою та міцною, щоб прудко чвалати із закутим

в броню вершником.

Основною зброєю лицаря був довгий, довжиною до 4 метрів, кавалерійський

Для ближнього чи пішого бою найбільш активно використовувалися довгі

півтораручні мечі.

Значно рідше сокири, шаблі чи бойові молоти.

Супереч поширеним стереотипам, здебільшого лицарські мечі були тільки

% важчими за шаблі. За збереження життя лицаря відповідав щит та обладунок.

Спочатку роль обладунка виконувала кольчуга та відкритий шолом, переважно

нормандського типу.

Згодом з XIII століття почали застосовувати більш важкі бригантини,

нагадували кірати, більш закриті шоломи. А наприкінці XIV століття заможні

лицарі одягали розкішний латний обладунок.

Лицарям допомагали їхні зброєності або пажі, які теж воювали кінно, проте

переважно мали більш легкий та дешевий обладунок. Майже кожен лицар мав одного

чи декількох зброєностів. Атака важкої феодальної кавалерії. була блискучим

видовищем, а лицарське військо могло громити значно чосельніші армії за

потужного натиску, хоробрості та персональної майстерності. Саме так

битві при Рамлі, 1101 рік, коли тисячне військо хрестоносців розгромило

десятикратно переважаючі сили фатиміцького халіфату.

У цивільному житті заможні лицарі вдягались розкішно. Іноді вартість одягу

прикрас феодала.

могла коштувати як ціле село.

В середньовіччі існували суворі ієрархічні правила, які забороняли

Третього Стану носити мечі чи настільки барвистий одяг, як у аристократів.

Зокрема, в Німеччині XIII століття суворо регламентувалась довжина загнутих

носів у черевиках.

Війни феодали вели особливо завзято. Приводом для військових дій могло стати

навіть подсуплене дубове відро.

Саме цей артефакт розпалив черговий раунд нещадної боротьби між гвельфами

Болонії та гібалінами Модини, в якому переможцями виявились моденці.

Дуже часто навіть найближчі родичі розпочинали між собою криваве

право володіння цією чи іншою землею або замком.

Наприклад, давню Русь сколихнули війни між нащадками Святослава, в яких

переможцем вийшов Володимир, та подальші війни синів Володимира.

Нерідко політичні амбіції спонукали синів і дружин повставати проти власних

батьків та чоловіків.

Наприклад, проти англійського короля Генріха ІІ розпочали боротьбу його сини

Генріх Молодий і Річард Левове Серце. Їх підтримала власна матір, королева

Алієнора Аквітанська, яка все ще була дружиною Генріха ІІ.

Ціною надзвичайних зусиль бунт вдалося вгамувати, а Алієнору було запроторено у

фактичне ув 'язнення.

Одним із проголошених обов 'язків європейських лицарів був захист християн

християнської церкви.

Щоб зупинити феодальні війни і спрямувати кипучу лицарську енергію

Святого Престолу, папство організувало христові походи. За задумом, в цих

походах мали брати участь найбільш амбітні або малоземельні лицарі, які б

відвоювати Святу Землю, Палестину. Для тих лицарів, які не квапились воювати з

мусульманами в Західній Азії.

Святий престол пропонував христові походи проти так званих єретиків Східної

Європи або мусульманських держав Іберійського півострова.

У результаті в XII -XIII столітті почали виникати та активно розвиватися духовно

-лицарські ордени.

Наймогутнішими з них були госпітальєри, тамплієри, тефтонці. Після вступу в

орден лицар цілком посвячував себе служінню Богові, молитвам, обороні

війнам проти невірних.

активно розвивали свої військові навички під час тренувань, полювання чи

турнірів. Лицарські турніри з 'явились у Франції, скоріш за все, в XI столітті.

Найбільш класичні правила XIII століття передбачали кінну дуель двох лицарів на

списах на спеціально створеному ресталищі. Якщо декілька спроб виявити

провалювались, суперники переходили до мечів, а потім і до іншої холодної

До участі в змаганнях допускались тільки аристократи, котрі могли довести своє

знатне походження.

Слідкувала за дотриманням цих правил геральдична комісія.

Турнір мав кубковий формат і супроводжувався пишними банкетами та

розвагами. Переможці отримували призи від організаторів та переважно коня і

озброєння переможених учасників. Останні здебільшого викупляли своє майно, тому

тріумфатори лицарських турнірів могли непогано заробляти.

Бідний лицар Вільям Маршал здобув десятки блискучих перемог на турнірах,

чому завоював невмирущу славу, багатство, а згодом отримав і графський

посаду регента Англії.

Зледенність юного Вільяма підкреслювалась тим, що коня для свого

йому довелось позичати під заставу свого одягу і обладунку.

Церква, натомість, аж до 14 -го століття намагалась заборонити турніри, адже

вважала їх гріховними.

На думку церковників, ці змагання пробуджували гординю та призводили до

чекаліт учасників. Саме смерть короля Франції Генріха ІІ в турнірному поєдинку

англійським графом Мондгомері послугувала приводом для заборони

році. Часто кохання та стосунки тодішніх лицарів і аристократів уявляють як

підкреслено романтичні.

Однак в ту пору більшість шлюбних союзів укладалась батьками дітей із суто

меркантильних розрахунків без урахування почуттів їхніх нащадків.

Адже середньовічний шлюб чи то лицаря, чи то впливового магната, чи то селянина

мав насамперед примножити чи зберегти його майно. Тому мезаліянти на зразок

одружень дочок багатих феодалів з бідним лицарем траплялись дуже рідко.

Шлюби ж між вихідцями з різних станів, наприклад, між аристократами та

були практично табуйовані на законодавчому рівні.

Типовий приклад шлюбу за розрахунком подав Франциск Анголемський, який

з дочкою французького короля Клод Валуа.

Франциск регулярно зраджував дружині з різноманітними коханками, неодноразово

хизувався хтивими походеньками своїй родині, а їхній шлюб був лише способом

отримати французьку корону.

Потрібно сказати, що стосовно жінок -аристократок висували здебільшого

моральні вимоги та покарання за перелюб. Так, одну з дружин Генріха VIII, Анну

Болейн, було страчено через обвинувачення у подружній зраді. А ще

використовували своє привілейоване становище для домагань чи сексуальної

над жінками і знищих прошарків суспільства.

Одним з головних обов 'язків лицарів було продовження роду.

Відсутність дітей чи безплідність одного із членів подружжя викликало суспільний

осуд та могло навіть стати підставою для розірвання шлюбу.

Здебільшого феодали активно плодили нащадків, дуже часто вступаючи у

зв 'язки зі своїми служницями чи залежними від них селянками.

За словами Марка Блока, середньовічні замки кищили байстрюками, народженими

феодалів. Ці діти називали бастардами і формально були позбавлені права на землі

і титули своїх родовитих статусів.

Однак іноді феодали бачили потенціал в таких бастардах і допомагали їм прийти

влади. Одним із найбільш успішних бастардів були Карл Мартел, який переміг

арабів у битві при Пуатіє, та Вільгельм Завойовник, котрий захопив Англію і був

одним з наймогутніших правителів свого часу.

Символом могутності і заможності середньовічного феодала було його житло.

Барони та інші впливові магнати здебільшого будували кам 'яні чи дерев

замки, де вони жили разом з прислугою та гарнізоном.

Середньо за достатком лицарство могло розраховувати на невеличке укріплення з

єдиною баштою.

Дрібні ж лицарі переважно жили або в замках своїх сеньорів, або в домах у

власних селах.

Однак навіть зубожілий лицар намагався підкреслити відмінність свого дому від

селянського. Для цього використовувалась декорація, нанесення свого гербу на

фасад дому тощо. В феодальних замках, окрім житлових та господарських споруд,

могли розміщуватись ремісничі чи торгівельні цехи та ринкова площа.

Поширеним атрибутом аристократичних фортець були підземелля, що

використовувались як склади, тюрми.

та місця для катувань непокірних селян чи злочинців.

Середньовічна аристократія жила на широку ногу, а однією з чеснот лицаря

вважалась нестримна щедрість.

Більшість лицарів були фантастичними марнотратниками, які жили за рахунок

експлуатації праці своїх підданих та грабунків під час війни.

Якщо коштів на розкішне життя не вистачало, феодали могли підняти норми

для селян, вести нові податки чи витрусити трохи грошей в євреїв чи

Деякі лицарі не зупинялись і на цьому та ставали відвертими розбійниками.

На рубежі 15 -16 століть в Філевії орудувала банда феодала Чорного

Кшиштоф перетворив свій родовий замок на розбійницьке гніздо і зі своїми

поплічниками грабував усіх подорожніх та людей довкола фортеці. Часто він

вдавався до тортур та насильства, щоб підняти собі настрій. Час від часу він

вимагав гроші і в жителів невеличких містечок. Але одного разу обурені міщани

перебили головорізів Кшиштофа, а його самого було повішено в легніці.

Втім, не всі феодали були настільки аморальними любителями влади, розваг та

насильства над слабкими.

Французький лицар і письменник 14 століття, учасник столітньої війни

Шарній писав, «Лицарство – це шлях до спасіння. Адже той, хто бере в свої руки

меча заради великої цілі, б 'ючись в ім 'я Господні, чи воюючи проти невірних,

чи захищаючи слабких, чи боронячи своє добре ім 'я, рятує перш за все свою

душу». Автор цих клів був зразковим лицарем і загинув у битві при Пуат 'є,

захищаючи свого короля.

Незабаром сам же король Іоанн Добрий залишився вірний своєму слову та

до англійського полону, оскільки пообіцяв привести за себе фантастичний

або залишитись довічним полоненим свого англійського візаві.

Втім, наприкінці середньовіччя лицарські армії починають поступатися більш

дешевій та ефективній професійній піхоті.

Лицарська кіннота зазнала болючих та гучних поразок у боротьбі з

та фламандськими пікінерами, англійською піхотою та чеськими гуситами. А на зорі

нового часу широке запровадження вогнепальних мушкетів зробило лицарську

легкопробивною, а самих лицарів – вразливими перед строєм професійної

піками та мушкетами.

Час лицарських армій пройшов, проте самі лицарі зберігали привілеї і надалі

панували над третім станом. Цього було досить, щоб залишити пам 'ять про себе.

Адже лицарство досі захоплює уяву митців, письменників та режисерів, що

відтворюють у своїх роботах образи благородних воїнів, які захищають

борються проти зла.